Розділ 30.

« — Відчуй землю, як власне дихання, — повторював ніжний голос. — Відчувай аурою її відлуння і вібрацію, Рем. Ти маєш тренувати власне чуття й зрощувати його, твоє тіло також повинно вчитися.

Намагаючись встояти на руках, білокоса дівчинка таки не втримала рівновагу і зі стуком впала на підлогу. Кінцівки тремтіли від втоми, але це не могло змусити її здатись.

Вперто підтиснувши губи, дев'ятирічна Реквієм знову прийняла стійку на руках і повільно підняла ліву. Широко розставила пальці, впираючись тими в дерев'яний паркет, і заплющила очі. Без задіяного зору всі звуки ставали чіткішими, але шум у вухах не дозволяв зосередитись.

Зрештою, лікоть підігнувся і дівчинка з болісним шипінням впала. Цього разу вона не поспішала вставати, тільки втомлено притислась чолом до підлоги, вчергове дратуючись через невдачу.

— Не силуй себе, — цокнула язиком Мечислава, присівши навпочіпки перед онукою. — Твоє тіло виснажене, тож дай йому відпочити.

— Ні, — буркнула Вієм, знову підводячись. — Відпочину, коли вдасться.

Проте бабуся зупинила її, легко тицьнувши вказівним пальцем по чолу. Похитавши головою, жінка вказала на дерев'яну лаву неподалік.

— Тіло на твоєму боці, не роби з нього ворога, Рем. Тільки так ти досягнеш бажаних результатів.

Насупившись, дівчинка обурено стисла кулаки. Їй хотілося негайного ефекту, але руки підводили, не даючи вивчити щось нове.

— Випий води і сідай, спробуємо простійший спосіб, — лагідно усміхнулася Мечислава. — Не хвилюйся, ти обов'язково впораєшся. Твоє чуття збільшить радіус, головне частіше використовувати ауру і за найменшої нагоди. »
 

Виринаючи зі спогадів, Реквієм лежала в просторій залі, що майже не мала меблів. Маєток діда вміщав в собі чимало гарних кімнат, призначених для тренувань, але сьогодні більшість з них була зайнята.

Розпашіле тіло приємно охолоджувала підлога, а перед очима завмерла біла стеля. І хоч поруч вже давно не було бабусі, а новий протез ще підводив при виконанні вправ середньої та високої складності — зараз їй вистачить і цього.

Мечислава наполегливо привчала онуку слухати тіло, але дотримуватися цієї науки не завжди ставало терпіння. В суспільстві, де найвищим активом є магія та гроші, вона мала лише успадковане багатство. Магія ж бо покинула Вієм ще в утробі, через жертвоприношення, влаштоване Марі її батьками. Воно й стало початком приходу титанів в їхній світ.

— Не холодно? — запитав знайомий голос.

Легкі кроки вона почула пізніше, ніж відчула його присутність. Втім, реагувати не хотілося. Тіло втомилося і зараз, пригадавши настанови бабусі, Реквієм вирішила дати собі спокій. Продовжити можна і пізніше.

— Я води приніс, треба?

Перед очима, затуляючи білу стелю, з'явилося обличчя Переяра. Як завжди спокійне, хіба зі скуйовдженим волоссям — декілька русих па́сом впали на очі, додаючи незвичного безладу в його вигляд.

Затримавшись з відповіддю на декілька митей, розвідниця задумливо вивчала напрочуд гармонійні риси обличчя. Не дарма він перелесник — вона не пам'ятала, чи зустрічала коли-небудь таких гарних людей.

Спокійний погляд тьмяно-золотих очей, темні брови, прямий ніс та акуратні губи. Їй навіть подумалось, чи був Івор таким же гарним років десять тому? Можливо, тут кров Переярів теж має вагоме значення? Втім, пригадавши Ждана — старшого брата Велета, чиє обличчя якось бачила в газеті, — вона відкинула ці думки.

Що Івор, що Ждан помітно відрізнялися від Велета — його зовнішність немов зачаровувала, варто лишень затримати погляд. Та Вієм взяла себе в руки, помітивши, як здивовано розширились зіниці молодого чоловіка. Здалося, він навіть піддався вперед, ніби бажаючи щось розгледіти в її очах.

— Так, буду вдячна, — насилу промовила, приймаючи сидяче положення.

— Тримай, — розсіяно сказав Переяр, простягнувши пляшку з тонкого металу. Вона нагадувала звичну флягу, тільки форму мала дещо видовжену.

Сівши навпроти, він про щось замислився, поки Вієм пила воду. Лише раз скосив на неї погляд, але негайно відвів очі. Здивувавшись такій реакції, вона вирішила не надавати цьому особливого значення. Мабуть, їй примарилось від утоми.

— Дідусь має звільнитися ввечері, тоді ж вдасться обговорити з ним мій план. Хоча, я не впевнена, що він схвалить таке рішення.

— Ну, воно й мені не подобається. Відправитися до титана, який може виявитися сильнішим за конунга, без будь-якої підтримки — звучить, як самогубство.

— Не починай, — дівчина закотила очі, проте за мить зітхнула: — я не можу проґавити такий шанс. На боці Ос і без того завелика сила.

— Але чому відправитися туди маєш саме ти? Хіба інших людей немає?

— Династія етт Оріан завжди існувала задля захисту Роросу, — знизала плечима Вієм, пригадавши батькові слова. — Це мій обов'язок. Я не можу відступити, якщо є шанс допомогти нашим.

Спохмурнівши, штурмовик нічого не сказав. Не тому, що не мав чого відповісти — радше поважав її бажання. Всі люди мали власні цінності і немає поганого в тому, аби найвищою з них стала любов та повага до Батьківщини. Навіть попри повстання генералів, чиї дії призвели до втрати сім'ї — вона не хотіла втратити ще й рідне королівство.

— Дай руку, будь ласка, — попросив, простягнувши долоню.

Здійнявши брови, розвідниця слухняно вклала ліву руку в його, з цікавістю спостерігаючи за діями чоловіка. Той же, в свою чергу, вивів пальцем символ, відомий хіба стихійним магам. Спалахнувши золотистим вогнем, незрозумілий знак розчинився в її аурі без сліду.

— Так я зможу прийти на допомогу, де б ти не знаходилася, — пояснив Велет. — І май на увазі, тобі доведеться повернутися живою хоча б тому, що винна мені одне бажання, пам'ятаєш?

І справді, згадуючи давню розмову на оглядовій вежі та власне прохання вигуляти Лиха в обмін на бажання, Реквієм усміхнулася. Треба ж таки, він не забув про це.

— То ти вже вирішив, чого хочеш?

— Так. Хвилину тому.

— І що це?

Примружившись, штурмовик усміхнувся у відповідь. Кинув погляд у широке вікно, за яким вже годину дощило, та полудневе сонце раз по раз пронизувало сірі хмари власними променями. Зовсім скоро дощ мав зупинитись.