Розділ 28.

Вранішній Ратибор завжди був активним. Майстерні та пекарні вже працювали, кав'ярні також починали роботу, а вулицями кудись поспішали місцеві. Втім, ранніми пташками по праву вважались ковалі, чия робота кипіла ще зі світанку.

Слідуючи за тіткою та Переяром, Реквієм мимоволі порівнювала вірлянівську столицю з роросівською. Різниця виявилася помітною з першого ж погляду — починаючи від архітектури та закінчуючи місцевими жителями.

На противагу вірлянівським багатоповерхівкам, ратиборці будували власні домівки стійкими до зовнішніх нападів та, досить частих раніше, цунамі. Проте з появою магічних блоків, що стримували морську воду на підході до берега, потреба в додаткових укріпленнях відпала, а от звичка залишилась. Тож і дотепер роросівці віддавали перевагу практичності, а не фасадним прикрасам.

Люди, що зустрічались їм дорогою, виділялись свободою в одязі і в рухах. Мало хто хвилювався про аристократичну манірність ходи чи елегантні вбрання — як і в архітектурі, ратиборці дбали про власну зручність. Особливо помітно це у одязі місцевих жінок, які носили й прості сукні без корсетів, й розкішні вбрання, яскраві спідниці, брючні костюми та військову форму.

Реквієм не стримала полегшеного зітхання — вдома вона почувалася вільно. Принаймні, тут не було ані тісних корсетів, ані механічних наглядачів на кожному розі.

— Ось ця майстерня, про яку я розповідала, — промовила Теодора, притримавши капелюх, аби той не зірвав вітер.

Вони зупинились перед дерев'яною вивіскою, що являла собою розколоту доску без частини посередині, яку повністю замінила залізна, з механічними пластинами на стиках. Підібрана чітко за розмірами, вона чудово передавала майстерність артефакторів, як і напис: «Мистецтво реставрації».

— Непоганий вибір, — неголосно сказав Велет, впізнавши майстерню.

— Думаєш? — задумливо уточнила розвідниця і мимоволі усміхнулася, оцінивши вивіску: — цікаве рішення.

Кивнувши, смертник звернув увагу на манекен, який стояв біля входу — повністю механічний, він складався з протезів, що замінили навіть хребет та частину черепа. Що ж, місцеві артефактори знали свою справу.

— Я був тут, ще до нашого знайомства. У них дійсно гарні майстри.

— Не стійте на вулиці, — майже промуркотіла тітка Теодора і першою увійшла всередину.

Перезирнувшись, Вієм зі смертником послідували за нею. Мимохіть торкнувшись правого плеча долонею, дівчина на мить стисла порожній рукав. Серце схвильовано прискорило свій ритм в передчутті — вона справді зможе повернутися до звичного життя?

Часу після втрати кінцівки минуло не так і багато, та з моменту зіткнення з Ос, здавалося, кожен день минав за два. Втім, на місце надії майже одразу прийшло звичне почуття провини — з протезом вона вільно житиме далі, тоді як Злату вже ніщо не поверне.

А якби тоді вдалося вчинити інакше? Хоча б пробудити Еар? Можливо, конунг, попри всі страхи та перестороги батька, не зміг би підкорити її титаніду?

«Рем, — пролунало різке в голові, змусивши здригнутися. — Припини вже картати себе. В перші хвилини пробудження йому вдалося б досягти бажаного. Ненадовго, звісно, але тих декількох хвилин, поки я б приходила до тями, Ос вистачило б, щоб віддати наказ вбити тебе.»

Глибоко вдихнувши, Вієм непомітно кивнула. Потрібно зібратися. А за Злату, як і за інших, вона ще обов'язково помститься.

«Краще скажи, коли ти плануєш діяти? Нам ще доведеться практикуватися з моїми здібностями.»

Здивовано здійнявши брови, поручниця зупинилась, втупившись поглядом в стелаж з представленими протезами. Їй не вірилось в почуте — невже Еар вирішила допомогти?

«Ти зі мною?» — невпевнено запитала Вієм.

«А як іще ти збираєшся мститися конунгу? — пирхнула титаніда. — До того ж, він пошкодив і моє тіло, якщо ти забула.»

Про себе усміхнувшись, вона кивнула і озирнулась до Теодори, що вже стояла перед розгубленим продавцем. Уважний погляд штурмовика на собі вирішила проігнорувати — досі не могла звикнути до думки, що він перелесник, тож і намагалася уникати зайвих роздумів стосовно його особи. Потім, вона подумає про це потім.

— То що ви можете мені запропонувати? — усміхнено питала тітка Тео, оглядаючи протези на полицях та манекенах.

— Кхм... — розгублено кашлянув незнайомий чоловік, на голову вищий від жінки. Її впевненість та оцінювальний погляд змушували розгубитися.

Зробив крок назад і озирнувся до стелажів, тільки-но кинувши короткий погляд на білявку. Відсутність правої кінцівки підмітив одразу, завдяки власній професії, що й допомогло нарешті зібратися з думками.

— Дивлячись, на який бюджет розраховуєте, — відгукнувся артефактор. — Наша майстерня пропонує різні варіанти, від найпростіших і до нових розробок з титановою основою та механічними чіпами, що дозволяють вільно керувати пальцями протезу. Є ось такі, де переважає магічна підтримка, яка збезпечує додатковий захист протезу та кращу мобільність.

— Рухливість за рахунок магічних каналів? — уточнила Вієм, наблизившись до чоловіка.

В руках той тримав протез правої руки з темного металу, чий захист, як відмітила розвідниця, дійсно був на високому рівні. Проте, якщо кінцівка працюватиме лише на магії власника — це не її варіант.

— Ні, не тільки. Наші дослідження довели, що протези краще замкнути на енергетичному полі — воно реагує швидше, ніж магічні канали. Втім, ось тут, на плечі, як бачите, присутні механічні чіпи, вони стають продовженням нервових закінчень для протезу, тож повноцінно рухати усіма пальцями зможете навіть без підтримки аури.

— Приміряєш? — запитала Теодора, обернувшись до дівчини. — Чи хочеш інший?

Невпевнено кивнувши, Реквієм підкотила рукав до плеча, дозволяючи чоловіку одягти протез. Уважно слідкувала за впевненими рухами та активацією механізму, запам'ятовуючи усі дрібниці, і здригнулась, несвідомо ворухнувши пальцями правої руки.

— Ох... — спантеличено видихнула. Відчуття були дивними — вона усвідомлювала відсутність кінцівки, і при цьому помічала кожен рух протезу на рівні чуттів. — Чому я відчуваю пальці?