Розділ 26.

Столиця Роросу, місто Ратибор, в давні часи, та і в теперішні також, була нездоланною фортецею. З трьох сторін оточена глибоким ровом, порослим травою за останні десятиліття, вона нагадувало один, великий замок. Переважна більшість усіх будинків будувалися з каменю і мали різну висоту — від одноповерхових, до гостьових три- чи чотириповерхових будівль та башт.

Втім, кам'яні дороги та споруди межували з чималими насадженнями берез, які росли тут не перше століття й в давнину рятували серце Роросу від ворожих пожеж. Раніше, ще коли за трон велися криваві бої, не всі приймали нового правителя і нерідко піднімали повстання.

Ще за правління Дороха Кровожерливого, започаткувавшого тисячолітню династію етт Оріан, давні волхви пророкували королівству загибель. Буцімто, країна паде, щойно ворог увійде до Ратибору, проте, забобонні жителі перевіряти правдивість пророцтва не хотіли. Натомість, ратиборці щорічно оновлювали парк та підтримували рослинність на вулицях, дбаючи і про справність відкидних мостів на сході, півночі та заході.

Цього дня Реквієм з Велетом дісталися до столиці вже в сутінках. Коні втомлено опустили голови, просуваючись бруківкою від головних воріт і далі, все глибше в місто.

Мідна статуя Перуна, що сурово оглядала кожного приїзджого з кам'яного підвищення, тримала в руках блискавку замість зброї. Саме громовержця місцеві жителі вважали покровителем незламної столиці, радо вшановуючи бога на свята.

— Нарешті, — стомлено зітхнула Вієм, помітивши вдалині маєток Грайдаша. — Навіть не віриться, що ми вже на місці.

— Ти тут мешкаєш? — запитав штурмовик, прослідкувавши за її поглядом.

— Взагалі ні, — розвідниця хитнула головою. — Тут живе дідусь, хоча цей будинок використується і для роботи з усіма офіційними зустрічами. Мій дім на вулиці Мору 73, там ще парк поблизу та Русалчине озеро через дорогу. Правда, я там рідко буваю.

За описом Переяр пригадав потрібну вулицю, що славилася кав'ярнями та старими архівами. Насправді, це було гарне місце, хоч і не зовсім спокійне вночі — бійки там траплялися, навіть не зважаючи на подальші наслідки. Королівська гвардія уважно слідкувала за порядком.

— А ти? — Реквієм з цікавістю глянула на нього. — Далеко живеш?

— Не зовсім, — він кивнув кудись праворуч, — біля Велесової площі. Там ще квартал артефакторів поряд.

— Чудовий вибір. Мені здається, ця частина міста найспокійніша.

— Так, там, в принципі, нічого й ніколи не відбувається.

Усміхнувшись, Вієм впевнилася у власних висновках і скерувала стомленого Лиха в потрібний бік. На вулицях зустрічалось все менше містян, що о цій годині вже поспішали додому, зачиняючи деякі з майстерень, лавки з солодощами чи пекарні.

Наймані охоронці, які зустріли їх біля брами потрібного маєтку, без слів прочинили ковані ворітниці, тільки-но впізнавши онуку голови. Шанобливо кивнули і відступили в сторони, пропускаючи вершників далі.

Глянувши на годинник, прикріплений до браслету зв'язку, дівчина пригадала розпорядок дня тітки Теодори і тихо гмикнула. В цей час вона мала б бути вже тут, як і деякі зі старших.

Та подумати, де зараз дідусь, не встигла — той швидким кроком спускався головними сходами. Високий чоловік з чорним волоссям до плечей, що вже помітно сріблилося сивиною, виглядав суворим та рішучим, допоки темні очі не натрапили на онуку.

— Рем, який я радий тебе бачити, — усміхнувся Мстивой, пустивши сіточку зморшок під очі. — Чому не попередила діда завчасно? Ми б зустріли тебе, як годиться.

Спішившись з коня, Реквієм не стримала усмішки у відповідь, дозволяючи пригорнути себе в рідні обійми. Як завжди міцні та надійні, ці руки дарували тепле відчуття дому.

— Рем? — здивовано видихнув чоловік, звернувши увагу на порожній рукав з правої сторони. Трохи відсторонившись, він обережно торкнувся тканини, яка легко коливалася вслід за вітром чи найменшим рухом дівчини. — Що з тобою сталося?

Зніяковіло відвівши погляд, дівчина все ж встигла помітити, як чорніють рідні очі. Почуття Мстивоя були зрозумілими, але вона однаково спробувала віджартуватись:

— Сталася трохи невдала зустріч з Ос, але нічого страшного. Як бачиш, я щасливиця.

Спохмурнівши, Грайдаш звернув увагу й на відстрижене волосся та тільки мовчки притис Вієм ще сильніше. Він був гарним дипломатом, але чи не вперше, за останні роки, не знав що сказати. Здавалось, скільки не намагайся вберегти її — страшна доля однаково наздоганяє білокосу крихітку, довірену йому Мечиславою майже десять років тому.

— Тебе страшно випускати з дому, — тихо зітхнув. — Молодець, що повернулася живою. Але більше так не ризикуй, будь ласка.

— Угу, — буркнула розвідниця. — Я в порядку, діду.

— Кому ти ці казочки розповідаєш? — здійняв брову чорний маг. — Чи думаєш, я не бачу, що з твоїм джерелом? Але про це ми з тобою потім поговоримо. Може, нарешті представиш мені свого супутника, Рем?

Розгубившись від його запитання, вона кивнула і напівобернулась до штурмовика, що стояв трохи позаду. Він вже встиг спішитись і зараз тримав коня за вуздечку, не бажаючи втручатись в розмову діда з онукою.

— Ох, перепрошую. Велете, це мій дідусь, Мстивой Грайдаш. Діду, це Велет Переяр, його змусили охороняти мене на час цієї відпустки.

Брови смертника здивовано смикнулись, щойно той почув останню фразу, але усмішку вдалося стримати. Стало ніяково від усвідомлення, що саме так це й виглядало для Реквієм, яка стала свідком його невдоволення декілька днів тому, в розмові з Івором.

— Взагалі-то, я сам погодився, — заперечив молодий чоловік. Зробив декілька кроків вперед і привітно кивнув, вітаючи нового знайомого. — Приємно познайомитись, пане Грайдаш.

— Навзаєм, Велете, — усміхнувся торговець, оцінювально примружившись. — Але погодився ти дарма, від Рем семеро охоронців втекло ще до її вступу до армії. Невдячна це справа, чесно кажучи.

Перезирнувшись з розгубленим смертником, Реквієм знизала плечима, пригадуючи, як дідусь намагався вберегти її непосидючу особу від розкриття і звичайних травм. Втім, щоб це зробити, тим охоронцям доводилося спершу її наздоганяти.