Розділ 24.

Ніч видалася ясною.

Неподалік тріскотіло багаття, радо поїдаючи сухий хмиз, а коні неголосно пофиркували, поки паслись трохи далі. Їхню збрую залишили складеною на землі, поруч з двома лежаками, аби відпочили з дороги.

Реквієм по черзі відвела обох тварин до річки, що протікала трохи східніше, тож тепер час від часу спостерігала за роботою Велета. Встановлюючи стихійний бар'єр, що оберігатиме усіх чотирьох цієї ночі, він виплітав магічну сітку так само ювелірно, як і коли працював з артефактами.

Закінчивши, штурмовик кинув короткий погляд на коней, аби впевнитись, що вони також за лінією захисту, і повернувся до лежаків. Діставши паперовий згорток з дорожньої сумки, чоловік запитав:

— Ти голодна?

Розвідниця сиділа в метрі від нього, на такому ж лежаку, зосереджено вирізаючи ножем маленьку сопілку з підходящої гілки. Затиснувши деревце колінами, Вієм по-своєму відпочивала — монотонна праця здавалася своєрідною медитацією.

— Так, трохи, — розсіяно відгукнулась.

Вдячно кивнувши, вона прийняла від Переяра шматок хліба та копчене м'ясо. Їжі їм видали вдосталь ще в таборі, хоча її відсутність теж не стала б проблемою — навчені полювати в лісі не пропадуть.

Діставши й собі порцію м'яса з хлібом, Велет розслаблено сперся спиною на стовбур дерева. Швидко, але акуратно пережовуючи їжу, смертник не відводив втомленого погляду від багаття перед собою.

— А ти... давно у війську? — несміливо запитала Вієм.

На власний подив, її зовсім не напружувало тривале мовчання в компанії цього чоловіка — воно було затишним. І все ж, особисті питання здавалися незручними — зближення з іншими, навіть незначне, сприймалося небезпечним. Розвідниця боялася, що саме через неї смерть переслідувала її близьких, а тому вважала за краще тримати дистанцію.

— П'ять років, — відгукнувся Переяр. — В шістнадцять почалося навчання, а в дев'ятнадцять приєднався до штурмового загону.

— Так рано? — спантеличено видихнула білявка. — Це... вражає...

Усміхнувшись, Велет знизав плечима. Не хотів ділитися причинами такого рішення, якому посприяли складні, сімейні обставини, тож часто відмахувався сухими фразами. Бо ж якщо скаже — все одно нічого не зміниться, а у самого залишиться відчуття, ніби жаліється на власну долю, що не було правдою.

— Ну, а ти? — перевів тему смертник, підкинувши пару гілок у вогонь. — Чому саме армія?

Напружившись, Вієм похмуро глянула на хліб в своїх руках. Чому армія? А хіба в її житті могло бути щось окрім війська? Вона зовсім не уявляла свого існування за його межами.

— Тому що армія володіє потрібною інформацією, — тихо зізналася розвідниця, змусивши посерйознішати й співрозмовника. — Я лишень хочу очистити імена батьків. В цілому, це все.

— Мені шкода, — розгублено промовив Переяр, мимоволі випроставшись. — Пробач, не подумав.

— Та все гаразд, — зітхнула Реквієм, доїдаючи.

Потягнулась, розминаючи плечі, після чого дістала з кишені маленьку пляшку з пігулками. Про всяк випадок проковтнула одразу дві, аби вже точно уникнути нічних жахіть, і запила ліки водою.

— Нумо краще спати. Завтра буде довгий день.

Вона першою вляглася на лежаку, вкрившись дорожнім плащем майже з головою, і заплющила очі. Останнім часом дівчина почувалася вкрай вразливою, що тільки більше дратувало. Та й триматися, не показуючи слабкість оточуючим, ставало дедалі важче.

Зрештою, завдяки пігулкам Вієм швидко заснула. Помітивши це, штурмовик розкидав гілки, аби багаття швидше згасло, і сам вмостився зручніше, тільки-но перевіривши захисне поле.

В цих лісах зустрічалася різна нечисть та й хижаки не були рідкістю, тож краще вже підстрахуватися. Тим паче, що з моменту в'їзду до лісу, Велет увесь час відчував чужі погляди та гостру цікавість місцевих істот, особливо до розвідниці.

Закинувши руку за голову, він глянув на зоряне небо, що проглядалось крізь оголені гілки дерев. Жодних думок не було — і справді втомився за день. Відчуваючи, як важчають повіки, штурмовик вже майже дрімав, та раптом відчув чужу присутність.

Різко сівши, він примружився, оглядаючи невисоку постать. Прямо перед лінією бар'єру завмер старий чоловік в лляній сорочці та старих штанях. Опираючись на дерев'яну палицю, незнайомець задумливо оглядав сплячу дівчину.

— Віддай мені її, — вузловатий палець вказав на розвідницю, а вицвілі очі втупились в штурмовика. — Вона тобі не потрібна.

Повільно підвівшись на ноги, Велет приготувався атакувати. Лісовика він впізнав одразу, але не збирався вести з тим бесіди — навіть діти знали про хитрість нечистих.

Помітивши золотисте полум'я, яке вже облизувало праву руку смертника, старий потемнішав обличчям. Зробив дрібний крок уперед, підступивши впритул до бар'єру, що загрозливо засяяв золотом, і примружився.

— Дівчинка обіцяна Марі! — його очі злісно спалахнули зеленим. — Смерть завжди переслідуватиме її...

— Раджу замовкнути, — холодно мовив Переяр, заступаючи собою сплячу Реквієм. Полум'я миттєво огорнуло її, захищаючи, а очі чоловіка яскраво засяяли золотом, змушуючи старого відсахнутися. — Ще слово і я спалю тебе прямо тут.

Невдоволено цокнувши язиком, лісовик відступив назад:

— Не той бік ти обрав, хлопче. Ліс говорить про руїни, якими обернеться усе королівство. Вона приведе війну на наші землі!

Риси обличчя Велета невловимо загострилися, віддаючи потойбічною хижістю, коли стихійний бар'єр спалахнув з новою силою. Магія вирувала, демонструючи міць молодого чоловіка, а коні схвильовано зафиркали, відступивши подалі від меж захисного поля.

З презирством глянувши на старого, смертник тільки й сказав:

— Як жалюгідно.

— Ти пошкодуєш, — нечистий звузив зелені очі, стукнувши палицею об землю.

Ліс загудів. Зірвався вітер, що безжально гнув крони до землі, мало не вириваючи дерева з корінням, та Переяр і оком не повів. Посміхнувшись, смертник зробив крок уперед.

— То мені варто спалити цей ліс? Чи ти нарешті даси нам спокій?