Розділ 23.

Цього ж дня, опівдні, залога на південному заході гула мов бджоли у вуликах. По обіді всім загонам резервних військ наказали зібратися на відкритому полігоні, під пекучим сонцем. Солдати здивовано перегукувалися, не розуміючи в чому справа, адже разом з ними вийшли і лікарі, і навіть кухарі, яким і зовсім нічого робити на військових зібраннях.

Підполковник Ява Отая лютувала. Ще на світанку їй повідомили про знайденого майора Ґельха, та зібрати підлеглих в ту ж хвилину вона не могла – залишилось дочекатись останніх звітів. І ось, рівно до полудня, всі довірені особи завершили приховані перевірки та представили решту списків з прізвищами.

Ява була жінкою середнього зросту та досить міцної статури, яку, зазвичай, приховував елегантний одяг. Її темне волосся ледь сягало плечей, а лисячі зелені очі дивилися в саму душу, часом напружуючи і досвідчених вояк. Тут, в залозі, вона носила чорну форму, характерну військам Роросу, хоча віддавала перевагу обтислим безрукавкам й зручним штанам.

Виступивши вперед, Отая постала перед солдатами, мовчки очікуючи, коли всі розмови стихнуть. Довго чекати не довелося – випробовувати терпіння командира ніхто не ризикнув.

– Схоже, всі вже тут, – голосно мовила Ява. Її слова чіткою луною розліталися полігоном, підсилені магією. – Отже, кожен, чиє ім'я я назву, має вийти вперед та чекати подальших розпоряджень. Все зрозуміло?

Виструнчившись, солдати відповіли чітким хором і остаточно затихли. Підполковник, в свою чергу, почала називати прізвище за прізвищем, серед яких були і булавні, і молодші офіцери. Втім, подив присутніх лише зростав, коли вперед виступив спершу один із помічників кухаря, а потім лікар, відомий огидною поведінкою по відношенню до дівчат-новобранців.

Коли Отая замовкла, перед нею вже завмерла нерівна шеренга розгублених людей. Серед названих: старші чоловіки та жінки, молоді хлопці та декілька дівчат. Різні як за віком, так і соціально, тож що з першого, що з другого погляду важко було сказати, що цих людей щось об'єднує.

– Цілих п'ятнадцять чоловік, – похмуро простягнула Ява, вручивши список одному із помічників.

Їй знадобилося лише півхвилини, щоб сплести чималу сітку заклинання, здатного заблокувати магічні канали на певний час. Воно миттєво охопило передову шеренгу з п'ятнадцяти людей, позбавивши тих магії рівно на дванадцять годин.

Здивовано здригнувшись, ті почали перезиратися між собою, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається. Втім, напряму запитати у підполковника поки ніхто не наважився – боялися попасти під роздачу.

Та Отая й не збиралася випробовувати чуже терпіння – зараз їй і власного не дуже вистачало, тим паче, після нічних подій. Завівши руки за спину, жінка похмуро оглянула кожного з п'ятнадцяти, а її наступні слова прозвучали мов грім в ясну погоду:

– Ви кляті виблядки, що забули про честь та гідність солдата Роросу! Зобов'язані захищати свій народ, свою країну, ви насмілились знущатись над товаришами та підлеглими! Над народом, якому давали присягу, ставши до військової служби! Вчиняючи фізичне, моральне, сексуальне насильство над тими, з ким мали б стати пліч-о-пліч в бою, ви втратили підтримку своїх побратимів та посестер!

Ще одне масоване заклинання з арсеналу лікарів, втілене Явою, і ті, чиє прізвище назвали раніше, заволали, падаючи на пісок. Їхні ноги зламались в одну мить, а руки під неприроднім кутом вигнулись назад, підкорюючись чужій магії.

Водночас кожного оплутав й низькорівневий полог відновлення, що утримував кров від згортання та змушував залишатись при тямі. Він не загоював рани, але й не давав померти.

Солдати позаду зблідли, але не поворухнулись – навіть очей не опустили до товаришів, які корчились на землі. Вони розуміли, що правда тут за підполковником – про насильство з боку щойно покараних добре знали, тільки повідомляти не наважувались. Ніхто не вірив у справедливість, та й піддаватися насмішкам з боку товаришів теж не бажали.

– Кожен, хто забажає втрутитися і допомогти цим виродкам – лежатиме поруч із ними! – відрубала Ява. – Надати першу допомогу дозволено тільки після опівночі, рівно через дванадцять годин! Це моє перше й останнє попередження для усіх вас! Якщо знущання знову повторяться – я просто вб'ю того, хто вчиняє насилля. Дуже раджу всім і кожному та кожній згадати, хто ваш ворог, а хто союзник, тому що від сьогоднішніх дій завтра залежатиме ваше життя! Вільні!

Отая першою покинула полігон, відчуваючи бажання вбити винних тут і зараз без будь-якого другого шансу. Краще б одразу брала приклад з Ізбора – той, принаймні, з самого початку окреслює підлеглим межі дозволеного, пояснюючи власне ставлення до дідівщини.

Вона ж відносно нещодавно отримала під своє командування декілька нових загонів, але вирішила поспостерігати за їхньою поведінкою. Її помічники впродовж останнього місяця поводилися мов звичайні солдати, слідкуючи за поведінкою новоприбулих, та складали списки з прізвищами винних. Жінка справді вважала, що все під контролем, аж допоки їй не повідомили про смерть майора Ґельха.

Про титана, що вбиває насильників та рятує їхніх жертв, вона чула й раніше. Знала про окремі випадки у Вірляні та іноді в Роросі, але ніяк не очікувала, що він дійде сюди.

– Щоб моїх людей та титан рятував?! – вголос обурювалася Отая, швидким кроком прямуючи до кабінету. – Ви за чим дивилися?

Двоє помічників мало не зливалися з сірими стінами кольором облич, понуро слідуючи за офіцером. Сьогодні вранці, перевіривши всю залогу, вони виявили зникнення одного солдата, Левка – сором'язливого та працьовитого. Він здавався безпроблемним, завжди відповідально виконував свою роботу, тож ніхто з них не помітив чогось дивного в поведінці новобранця.

– Старий покруч! – й далі лютувала Ява, згадуючи Ґельха. – Над дитиною знущатися надумав?! Ну я йому влаштую посмертну славу, клятому збоченцю! Уле, новинарі вже сьогодні мають дізнатися про цього виродка, Ґельха! Але без шкоди репутації армії та самого Лева, зрозуміла?