Розділ 22.

Полудень видався на диво спекотним для цих країв. Сонце завмерло високо вгорі, а час і зовсім застиг, немов у повний штиль, за якого вітрильники не покинули б гавані. В тихі години, як от зараз, відчалювали хіба веслові човни чи торговельні караки з мотором на основі артефактів-накопичувачів.

В лісі ж, на західному кордоні Роросу, від пекучого сонця рятувала лише магія та густі, вітасті дерева, що відкидали короткі тіні. Останні, в свою чергу, неабияк допомагали Реквієм, заощаджуючи її життєву енергію, яка могла б вплинути на терморегуляцію.

Роздумуючи над вранішніми подіями з підселенцем, дівчина розуміла, що часу не так вже й багато — їй потрібна енергія для нормального життя. Навіть раніше, враховуючи різницю між маніпуляторами та магами, у неї було не так і багато переваг, а тепер і ті зникли. Отже, доведеться щось вирішувати якомога скоріше.

— Мені шкода, що так сталось, — тихо промовила Демі.

Брюнетка зніяковіло поглянула собі під ноги, сидячи поряд з Вієм трохи далі від решти солдатів. На їхніх колінах лежали металеві полумиски зі смаженим м'ясом та пшеничною кашою з зеленню, але апетиту не було.

— Буває, — легко відгукнулась поручниця, підхопивши ложкою кашу. — Враховуючи, хто наш ворог — ми ще й непогано впоралися. Могло бути гірше.

— І все ж... я рада, що ти змогла повернутись.

— Я також. Війна ще не почалась, тож з мого боку було б негарно вмерти перед справжньою битвою.

Демі остаточно розгубилась від цих слів. Надто вже легко напарниця ставилася до... всього. Їй згадалася давня розмова з Вієм, після зіткнення з Йор — навіть тоді вона примудрялася заспокоювати її, хоча сама постраждала.

— Мене дивує твій спокій, — зізналася демонологиня.

— Ну... у мене був чудовий вчитель. І бабуся. Вона навчила ставитися до будь-яких труднощів як до особистого виклику.

— Пощастило... Зі мною навпаки — забагато панькалися, оберігаючи від усього. Зараз, коли стається якесь лайно, я просто не розумію, що робити. Тут немає дбайливого батька, який все вирішить, а рішення іноді доводиться приймати дуже швидко.

— І справді... — слабко усміхнулася Реквієм. — Мені дуже пощастило.

Сама вона віддала б чи не все заради того, щоб мати таку ж підтримку від батьків. Хоча б від одного. Ні, розвідниця не скаржилася — прийомна родина, якою стала вся гільдія Явір, була чудовою. Та іноді ставало цікаво — як би склалося їхнє життя, якби не повстання генералів?

Струснувши головою, Вієм одразу відігнала сумні думки. Не час про це думати. Минуле однаково не змінити, а прокляття в бік повстанців і раніше не діяли.

За своє життя вона найкраще усвідомила лише одне — для усього потрібні зусилля. Справедливість не стається десь там, за волею богів — за неї потрібно боротися самостійно. Виборювати, падати і підніматися знову, відстоюючи те, у що щиро віриш.

— Чому такі сумні, дівчата? — гукнув Млад Наум, йдучи в їхній бік зі своїм полумиском.

Здригнувшись, вони з однаковим подивом глянули на товариша, водночас побачивши й Маркуса, що прямував до них з іншого боку. Перезирнувшись з напарницею, Демі раптом хихотнула:

— Ти глянь як на них Вірляна вплинула.

Усміхнувшись несподіваній товариськості побратимів, Вієм мовчки кивнула їм обом, щойно ті сіли на землю навпроти та прийнялися обідати. Думала й далі мовчати, спокійно обідаючи, коли помітила на собі короткі, задумливі погляди солдата Боян.

— Ти ж аристократ, правильно? — поцікавилася білявка, подивившись на нього. Здивовано кивнувши, чоловік здійняв брову — мовляв, до чого тут це? — Мав би знати, що так витріщатися на людей негарно. Як хочеш щось запитати — питай, тільки припини мене нервувати.

— А якщо ти мені подобаєшся? — гмикнув Маркус. Поруч вдавився м'ясом Млад, хрипко закашлявшись. — Теж дивитися не можна?

— Ми обоє знаємо, що це не так, — закотила очі Реквієм. — Чого тобі?

Знизавши плечима, він кинув короткий погляд на Демі з Наумом, та, зрештою, вирішив ризикнути. Прикусив ліву щоку з внутрішнього боку, роздумуючи над відповіддю, і промовив:

— Чесно кажучи, мене зацікавив твій брат-близнюк.

— Ти глянь... — подивовано й водночас обурено вимовив Наум, поглянувши на побратима. — А ще вчора за Юліаною впадав.

— В тебе є близнюк? — одночасно з ним вигукнула Демі, повернувшись до напарниці всім корпусом. Та осмисливши слова Маркуса, а тоді й Млада, дівчина нагородила солдата Боян невдоволеним поглядом, явно не схвалюючи непостійне... серце побратима.

Здивовано моргнувши, чорний маг не одразу зрозумів про що мова. Та щойно усвідомлення прийшло — густі брови здійнялися ще вище:

— Геть пришелепкуваті? Мене не приваблює її брат, а цікавить конкретно його особистість!

— Ну та звісно, — пирхнув Млад, поплескавши чоловіка по спині. — Але зраджувати теж не варто.

Маркус потемнішав обличчям, кинувши на побратима вбивчий погляд, але нічого сказати не встиг — втрутилася Реквієм, разом обриваючи усі суперечки:

— Мій брат загинув багато років тому. Він став носієм для титана, який вбив його в дев'ять років і відтоді ми не бачилися. Раніше хотіла знайти його, але мені не вдалося. Я відповіла на твоє запитання?

Спохмурнівши, Маркус коротко кивнув, а Наум з Демі вражено промовчали. Інформація виявилася несподіваною, що про брата-близнюка, що про титана. У кожного з них роїлися різні думки з приводу почутого, але чекати наступного питання розвідниця не збиралась. І так вже забагато розповіла.

Натомість, подякувала за їжу і підвелася на ноги, повертаючи до широких бочок з водою, встановлених для самостійного миття посуду. Впоратися з полумиском та ложкою однією рукою було складно, але Вієм не хотіла скидати цю роботу на когось іншого. Навіть коли незнайомий штурмовик запропонував допомогу — ввічливо відмовила, бажаючи більше практикуватися з побутовими справами.

Зрештою, вимити посуд вийшло значно швидше, ніж очікувала, тож, вдовільнившись маленькою перемогою, вона попрямувала в бік шатрів командуючих. Десь там мають бути і Івор з Лелею.