Розділ 19.

Сьогоднішній день хоч і почався сонячно, та вже обіцяв швидку зміну погоди — з півдня сунули важкі, темні хмари. Вони опускалися так низько, що, здавалося, зачіпали пухнастими боками верхівки гір, але це ні на мить не спиняло їхнього руху. Неподалік закричав крук, майнувши десь угорі, а між оголених гілок дерев коротко загудів холодний вітер, перш ніж прожогом кинутися навтьоки — на південь.

Відійшовши на декілька метрів, до струмка, Реквієм встигла і кружку вимити, і води напитись, коли її гукнув Олесь. Слова про вичерпане джерело справді стали неочікуваними — цього лікарі не говорили Івору. Втім, можливо, вони й самі не помітили проблеми — маніпулятори аурою, як і порожні, зустрічалися надто рідко, щоб перевірка запасів життєвих сил була настільки ж популярною, як визначення стану магічних каналів у магів.

— Має ж бути якийсь спосіб це виправити, хіба ні? — розгублено запитав Іриней, кинувши невпевнений погляд спочатку на підполковника, а потім і на свого заступника та праву руку — Велета.

Останній мовчки зробив крок до дівчини, простягнувши до неї долоню. Доторкнутися без дозволу не наважився, тож завбачливо уточнив:

— Дозволиш?

Вієм знизала плечима. Залишила вже чисту кружку на пенькові поруч і вклала руку в його. Вона не розуміла, що саме збирається робити вогневик, але здогадувалася — у магів є свої методи для визначення приблизного рівня життєвої сили.

Переяр, в свою чергу, торкнувся великим пальцем пульсу на її зап'ястку і на довгу хвилину завмер. Спочатку виглядало так, ніби він просто рахує удари серця, та потім дівчина помітила, як засяяли золоті очі. Вона не вперше бачила подібне, але тільки тепер серйозно замислилася, ким був цей чоловік? Скільки ж насправді він перейняв від своєї матері, нечистої?

— Можу помилятись, але сил залишилось навіть менше, ніж на два роки, — хрипко відгукнувся штурмовик, подивившись на Реквієм.

Втім, наштовхнувшись на уважний погляд у відповідь, Велет на мить заплющив очі, вгамовуючи їхнє сяйво. Їй навіть здалося, що чоловік зніяковів в цей момент, ніби... відчував сором за самого себе.

— Рік і вісім місяців, — видихнув він, перш ніж відпустити трохи шорстку, через регулярні вправи з шаблею, долоню дівчини. — Тобі справді краще не використовувати ауру в бою.

Майже хвилину вона мовчала, усвідомлюючи почуте, але вирішила дарма не хвилюватися. Все ж, це не один місяць, щось та й вигадає. До того ж, Гар вже сказав, де можна знайти порятунок, тож далі справа за нею.

— Я здогадувалась, — зрештою, гмикнула Реквієм.

Затримавши погляд на широких долонях Велета, вона впіймала себе на думці, що не хотіла, аби дивний напівкровка відпускав її руку. Відчуття здалося дивним, тож дівчина струснула головою, проганяючи недоречні думки. Натомість, озирнулася до Івора:

— Ще за життя вчитель якось сказав: навіть коли ризикуєш всім — ніколи не забувай про план відступу. Ти ж намагаєшся зробити з мене центральну фігуру, ставлячи нас обох в програшне становище. Будь ми на шаховій дошці — я б не стала королем. Зважаючи на всі, відомі тобі, деталі, з мене вийшла б хіба що турá.

Підполковник дивився на неї мовчки, подумки щось прораховуючи. В певній мірі він був згоден з Вієм — вона не прагнула зайняти головну позицію в цій війні і не боролась за трон. Можливо, Івор і справді намагається захистити не ту фігуру, та проблема полягала в різниці поглядів — майбутнє Роросу кожен з них бачив по-своєму.

Кивнувши близнюкам, що увесь час безмовно стояли поряд, Ізбор відпустив обох. Якби тепер, після втрати руки та другої зустрічі з Ос, розвідниця злякалась подальшої боротьби — йому довелося б відправити її з Велетом і цими двома. Він не міг допустити випадкових помилок з боку Реквієм.

— Я, звісно, знав, що ти відмовишся, — шумно зітхнув блондин, несподівано усміхнувшись, — але не очікував, що наполягатимеш на власній незначущості. І... Реквієм, два роки? Ти мала б добряче ввалити конунгу, з такими-то втратами.

Дівчина усміхнулась — трохи натягнуто, але щиро сміятися над пережитим вона не могла. Надто вже болючими були спогади. Проте, зважаючи на час, який у неї залишився після того бою — розвідниця не переймалась. Справді вірила, що рік і 8 місяців це досить багато, аби все встигнути. Та й словам Гар хотілося вірити. До речі, щодо нього...

— Ярл титанів згадував, що моя аура — отрута для титанів, — відгукнулася Вієм. — Так що я, принаймні, отруїла Ос.

Здивовано здійнявши брови, підполковник раптом розреготався. Йому подобалась ця дівчина, хоча її впертість іноді неабияк дратувала. Втім, складнощі характеру тьмяніли перед тією користю, яку вона могла принести армії та королівству.

— За таке вже підвищувати треба, — відсміявшись, промовив Івор. — До речі, як щодо звання сотниці? Під моїм крилом, звісно, але в зовнішню розвідку я тебе більше не відпущу.

— Підтримую, — раптом вигукнув Олесь. — Та й твоя вдача не безкінечна, Вієм.

З кряхтінням він всівся на широкий, старий пеньок і примружив очі, щоб поглянути на небо. Запах наступаючої грози вже дістався їхнього лісу, тож доведеться таки встановлювати шатер — без нього в дощ не поспиш. Знову зиркнувши на дівчину, штурмовик додав:

— Як і терпіння у титанів, до речі.

Проігнорувавши це висловлювання, Реквієм все ж подумки з ним погодилася — її життя неабияк залежало від вдачі та прихильності Перуна. Принаймні, останні два місяці точно. І, на щастя, громовержець досі залишався на її боці. Та обдумавши слова Ізбора, дівчина шумно зітхнула:

— Звання це добре, звісно... тільки от ти знову завалиш мене купою засекреченої документації, з якою сам не хочеш сидіти, як це було у Вірляні! Тож ні, я краще вже військо зміню, може навіть у зв'язківці подамся чи взагалі завершу кар'єру.

Почувши її слова, штурмовики розсміялись, пригадуючи дні в залозі, коли Олесю з Івором так само довелося розгрібати записи з зали генералів. Сотник і взагалі усміхався, мов ситий кіт — почувався відомщеним за всі ті безсонні ночі.