Розділ 18.

Наступні три дні для Реквієм пройшли в лихоманці. Інколи вона прокидалась, але марення не закінчувались, перетворюючись у нічні жахи. Ті ж, в свою чергу, відступали лише під дією ліків. Увесь цей час над її тілом слабко сяяв полог відновлення – його лікарі не наважувалися прибрати ні на мить, допоки не впевнилися, що кров чиста.

А вранці третього дня жар, нарешті, відступив. Тіло стрімко відновлювалося, задіявши всю доступну енергію задля регенерації, тож дівчина прокинулась вже виснаженою. Тонкий одяг неприємно линув до спітнілого тіла, а тому, щойно до шатра зазирнула Вельма – помічниця лікаря розвідки, Борея, – Вієм попросила занести води для вмивання.

Наразі хотілося привести себе до ладу навіть дужче, ніж їсти, хоча так само сильно її мучила спрага. Втім, втамувати останню вдалося майже одразу – на столі для лікарських інструментів знайшовся глечик з водою.

Реквієм важко підвелася з застеленого чистою тканиною лежака, – зробленого з пласких, дерев'яних брусок, зв'язаних між собою мотузкою, – і попрямувала до столу. Рухам трохи заважали тісні бинти, які перетягували не тільки праве плече та ліве передпліччя, але й стегно, допомагаючи кісткам швидше зростися. На щастя, їхнє відновлення вже майже завершилось, завдяки стимулюючій дії лікарської магії.

Напившись води прямо з глечика, розвідниця озирнулась до Вельми, що саме заносила таз з теплою водою, чисті рушники та простий, змінний одяг. Останній був дуже доречним – в лікарняній сорочці та штанях вільного крою покидати шатер не хотілося.

– Можу я попросити ще дещо? – зніяковіло запитала Вієм, і на здивований погляд жінки пояснила: – волосся. Не впевнена, що зараз зможу вимити його однією рукою.

– Звісно, – усміхнулася помічниця лікаря. – Тоді давайте з нього й почнемо. В мене з собою тільки порошок з полину, не страшно?

– Люблю полин, – полегшено зітхнула дівчина, і собі усміхаючись. – Гадаю, він мені личитиме більше, ніж запах квітів.

Кивнувши, Вельма допомогла розвідниці впоратися з миттям голови, дбайливо промиваючи і шкіру, і пасма, а під кінець просушила його простим заклинанням. Змінивши воду на чисту і таку ж теплу, жінка залишила Реквієм саму, дозволяючи спокійно обтерти тіло вологими рушниками.

В польових умовах з водними процедурами було складно, але з підтримкою магів води чи побутових артефактів – армія могла забезпечувати мінімальний комфорт своїм солдатам. Звісно, існували й виключення, як от в місцевостях, де води не так багато – тоді доводилося або робити більші запаси заздалегідь, або економити.

Одягаючись у виданий одяг такого ж вільного крою, як і лікарняне вбрання, Вієм вже вся була просякнута запахом полину – трохи гіркуватим, але не нав'язливим. Водні процедури приємно збадьорили, покращуючи настрій, тож на незвичну повільність зборів дівчина майже не зважала.

Втім, терпіння виявилося не безкінечним. Мабуть, воно закінчилося, тільки-но справа дійшла до волосся, адже вправності однієї руки вистачило лише на розчісування. Прибрати пасма в косу чи хоча б зібрати стрічкою в хвіст виявилося значно складніше.

Звісно, справу полегшувало те, що ведуча рука залишилась при ній, проте звикнути до відсутності іншої не виходило. Навіть навпаки – Реквієм домоглася лише ниючого болю в правому плечі, яке рефлекторно смикалося підхопити волосся з другого боку.

– Та до біса! – не витримала дівчина, роздратовано жбурнувши стрічку кудись на лежак.

Стисла зуби, намагаючись вгамувати вируючі емоції, і шумно зітхнула. Здавалося, вона тільки тепер почала усвідомлювати втрату частини тіла, що була звичною впродовж всього життя. Зараз же, коли навіть на те, щоб одягнутися, довелося витратити вдвічі більше часу, її охоплювала злість.

Роздратування через власну повільність, через незручність користування предметами та потребу заново вчитись простому обслуговуванню себе, поволі зростало. До очей підступили сльози – це ж лише перший день існування в новій формі.

– Заспокойся, – прошепотіла, заплющивши очі. – Все могло бути гірше. Це всього-на-всього рука, я навчуся жити і з однією.

– Схоже, я саме вчасно, – з-за спини несподівано пролунав веселий голос Іринея.

Озирнувшись, розвідниця похмуро глянула на бадьорого штурмовика, що увійшов з широкою кружкою в руках. Від останньої миттєво поширився запах ще гарячої, густої юшки з м'ясом та зеленню, пробуджуючи апетит.

– Ти така зла, бо голодна, – повчально мовив брюнет, на що Вієм ледь не заскреготіла зубами.

Було неприємно, що хтось став свідком її слабкості, яка вже межувала з відчаєм. Мабуть, гірше тільки побачити жалість в чужих очах, тож хай краще жартує.

– Що ти тут робиш?

– Як що? – вигнув ліву брову Олесь і вручив розвідниці посудину. – Приніс тобі сніданок.

– То в мене тепер цілий сотник в пажах? – пирхнула дівчина, але з вдячністю зробила ковток ароматної юшки. – Дякую.

– Не нахабній, – закотив очі чоловік і кивнув в бік виходу: – прогуляємось? Пізніше тебе має допитати генерал-чотова Конрад, тож потім сидітимеш в її компанії аж до самого вечора. Тільки цить, я тобі нічого не казав.

– А їй що треба? – здивувалась Реквієм.

– Хтозна, вона переді мною не звітує. На жаль.

Покинувши шатер слідом за брюнетом, розвідниця примружилась через яскраве сонце та трохи прохолодний вітер, і роззирнулась. На заході, в метрах тридцяти звідси, височіла скеля, а довкола росли міцні дерева. Сосни тягнулися до неба на добрий десяток метрів, затуляючи його широким гіллям, а на вітах інших рослин вже з'являлися перші бруньки та квіти.

Шатрів тут також було вдосталь, але ще більше знайшлося згорнутих лежаків, що лежали в купі з речами просто неба. Схоже, комусь до душі спати і на відкритому повітрі.

Скрізь пахло хвоєю, квітами плодоносних дерев і багаттям десь в дальній частині табору. Неподалік гомоніли солдати, двоє штурмовиків влаштували жартівливий поєдинок на кулаках, а третій приймав ставки у глядачів на перемогу одного чи іншого. Трохи далі лунав чийсь сміх та іржання коней. Було затишно.