Розділ 17.

Ніч потроху відступала під натиском скорого світанку, що вже бринів на горизонті. Темрява й досі ховалася в глибині старого лісу, звідки за розвідниками спостерігала місцева нечисть. Втім, остання не наважувалася наблизитись, зважаючи на магічний захист Рода, хоча й слабкість Реквієм не залишилася непоміченою.

Близько трьох годин вони безупинно просувалися на схід, до роросівського кордону. Рухалися без зайвого поспіху, зважаючи на травми дівчини, і залишалися насторожі впродовж всього часу. В очікуванні можливого нападу ворогів, вершники їхали через ліс, не спускаючись до тракту — на відкритій місцевості обоє можуть стати легкою здобиччю.

Вдалині, якщо зійти трохи ліворуч, можна було побачити гірський хребет, який відмежовував території Роросу від північного океану. Верхівки гір, вкриті снігом, підсвічувало передсвітанкове небо — зовсім скоро зійде й сонце.

— І все ж, я не розумію, — важко зітхнула Вієм. Повернулась до товариша і прямо запитала те, що не давало спокою вже деякий час: — чому ви залишились?

Задумливо глянувши на поручницю, чоловік знизав плечима. Дістав з кишені люльку, рівномірно наповнив її тютюном з невеликого, паперового згортку і підпалив сірником. З останньою дією Род трохи сповільнився — запалював куриво круговими рухами над чашею, паралельно втягуючи дим через мундштук.

Розкурювання люльки було звичним ритуалом, який добре допомагав зібрати думки до купи. На завданнях розвідник часто обмежувався цигарками, щоб не втрачати дорогоцінний час, але вони не приносили такого задоволення.

Род примружився, подумки прикидаючи, скільки часу до світанку залишилось, і видихнув клубчастий дим у бік. Повернувся до Вієм, що мовчки спостерігала за ним увесь час, й мимоволі усміхнувся:

— Ви обіцяли вибратися. З мого боку було б негарно вдруге залишити командирку в біді.

Здивовано здійнявши брови, дівчина невпевнено усміхнулась у відповідь. Вдячність, яку вона відчула, в повній мірі відобразилася в блакитному погляді. Род не повинен був залишатись на ворожій території, але зробив це, хоча й не мав жодних гарантій, що Вієм взагалі повернеться.

Відвернувшись, білявка відчула, що вже на межі, коли перед очима з'явилися чергові темні плями. Виснаження давалося взнаки та й отримані рани знову нагадували про себе ниючим болем. Навіть стихійний полог Рода, накинутий на неї з початку їхньої подорожі, зараз ледь допомагав.

— Розумію, що це не моя справа, — простягнув маг землі, — та можу я дещо запитати?

Не те щоб він дійсно не міг втриматися від зайвих питань, але зараз розмова могла відволікти дівчину. До роросівського кордону залишилось недовго, а там вже і лікар знайдеться, і відпочити вдасться.

Вієм тільки кивнула. Не хотіла зрощувати підозри в товаришах стосовно своєї особи, а в нинішній ситуації цього не уникнути. Тим більше, зважаючи на допомогу Гар.

— Ви з тим молодиком родичі, правильно? — невимушено запитав розвідник.

Затис між зубами мундштук люльки і роздратовано смикнув поводи власного коня. Той же, в свою чергу, не міг порозумітися з Лихом, якого жадав вкусити добру половину всього шляху.

— Ну, — розвідниця гмикнула, провівши поглядом випадкового птаха, який повертався з нічного полювання, — в певній мірі. Мій брат став носієм для цього титана, але він загинув тринадцять років тому.

— Співчуваю, — шумно зітхнув Род. Скосив очі в бік дівчини, усвідомлюючи, що тільки більше заплутався після її слів. — Це він з вами зробив?

Реквієм заперечливо похитала головою і широко позіхнула. Ця ніч видалася вражаюче довгою, ніби й зовсім не бажала закінчуватися, тримаючи в напрузі їх обох.

— Якщо ви про руку, то її відтяв Ос. А щодо Гар... він чомусь вступився за мене перед конунгом, через що ледь не втратив голову. Ну, це ви й самі бачили.

— Цікавий титан, — усмішка знову повернулася на привітне обличчя чоловіка. — То він досі вбачає в вас сестру?

Розсіяно подивившись на співрозмовника, дівчина не поспішала з відповіддю. Не могла до кінця довіряти навіть товаришу, адже добре знала — люди бувають різні і, дуже часто, непередбачувані. Раптом Род засумнівається в її вірності Роросу через одне, необережне слово?

Визнати, що Гар бачить в ній частину втраченої сім'ї, означало майже те ж саме, що й зійти на ешафот за власною волею. Начебто незначний зв'язок, який в людських головах з легкістю вибудується в логічний ланцюжок з її зрадою та роботою на два фронти. Кому воно треба?

— Чесно кажучи, я не знаю, — розгублено відповіла Вієм, контролюючи і мову тіла, і інтонацію. — За ці тринадцять років ми вперше зустрілися. Спочатку він мало не вбив мене, коли атакував нас з Маркусом, а потім чомусь не дав цього зробити конунгу.

Род з розумінням кивнув. Зараз він не шукав прихованої правди, хоча стихійний полог, який підтримував дівчину і відстежував стан її здоров'я, лише підтвердив щирість цих слів.

— До речі, — згадала розвідниця, бажаючи нарешті змінити тему. — Що з групою Ізбора? Їм вдалося досягти цілі?

— Так, все добре. Команда підполковника змогла уникнути втрат.

Маг землі збентежено прикусив язика, помітивши, як спохмурніла Вієм, знову згадуючи загиблу Злату. Сказав і не подумав, звикнувши до прямолінійності в звітах чи спілкуванні з товаришами, а тепер ця звичка обернулася проти нього ж.

— Вище носа, поручнице, — цокнув язиком чоловік. — Ви зустріли двох титанів, а загинула, як би цинічно не звучало, тільки одна людина. До того ж, наша група мала на меті не лише звільнення панянки Теофіль і пошук доказів, чи ви забули? З завданням відвернути увагу від групи Івора ви також впоралися.

Шумно зітхнувши, білявка промовчала. Біля Херета смерть двох товаришів сприймалася значно спокійніше. Звісно, в той час вони ледь були знайомі між собою, але, мабуть, визначну роль зіграла й відповідальність офіцера за людські втрати. А точніше, її тодішня відсутність у солдатки Еар.

— Часом здається, що я могла вчинити інакше, — тихо зізналася Вієм. — Докласти більше зусиль, щоб врятувати Злату...