Розділ 16.

— Підеш зустрічати розвідку? — запитав Іриней, важко опускаючись на край урвища поряд з товаришем.

Велет уважно оглядав околиці крізь артефакт, здатний збільшувати зображення і без додаткових заклинань, тож тільки головою похитав. Скеля, яку обрав штурмовик, щоб спостерігати за вірлянівськими військами, знаходилась обабіч їхнього табору, схованого в лісі.

Він сидів тут вже годину та проводив час з користю, налаштовуючи передавач на головний штаб. Про останнє просив Ізбор, щоб мати змогу одразу зв'язатися з Колодаром, щойно загін дістанеться табору. Іноді, через вірлянівські глушники, зі зв'язком дійсно були проблеми.

— Їх має зустріти група Аскольда та Євстахії, хіба ні? — відгукнувся чоловік. Стягнув окуляри з очей на чоло і знову нахилився над металевим корпусом передавача.

— Має, — погодився Олесь. Вперся руками на землю позаду себе і відкинув голову назад, розслаблено оглядаючи нічне небо. — Я думав, ти захочеш зустріти свою наречену.

— Ми не заручені, — відмовив Переяр. Кинув короткий погляд в бік вірлянівської частини лісу і повернувся до роботи. — Більше ні.

— Невже зовсім не сумуєш за нею? — гмикнув брюнет. — Ви були гарною парою.

— Не починай, — Велет ледь помітно скривився. — Я не лізу в твоє особисте життя, тож і моє облиш в спокої. Краще скажи, що з духовенством в столиці?

Тепер скривився Іриней. Не та тема, яку б хотілося зараз обговорювати, але що поробиш — ситуація справді неприємна. Діставши з кишені зім'ятий лист, надісланий батьком півгодини тому, штурмовик простягнув той товаришу.

— Прочитай сам, мені не зручно, — хитнув головою Переяр. Не хотів відволікатися від механізму, над яким сидів вже хвилин сорок.

Втім, була б його воля — тільки артефактами і займався би, але зараз виділити час улюбленій справі вдавалося рідко. Можливо, колись у майбутньому він і покине штурмові війська задля власної майстерні, але для того ще потрібні гроші. Все ж, вистояти проти монополій в рідному Роросі вдавалося не кожному.

— Поки що притихли, — зітхнув Олесь, знову зім'явши лист в кулаці. — Вірлянівським священникам зараз краще не вилазити, вони і без того справ наробили, підбурюючи народ проти армії. Батько пише, що внутрішня розвідка посилила нагляд за храмовниками, але ситуація досі нестабільна.

— Вірлянівці вміють грати на людських почуттях, — задумливо погодився штурмовик. — І що, генерали навіть жодної, показової страти не провели?

Брюнет гмикнув, почувши питання. Що ж, армія мала не найкращу репутацію, враховуючи, як саме прибрала до рук владу над королівством. Втім, зараз командування намагалося діяти обачніше.

— Раніше вони б так і вчинили, — криво усміхнувся Іриней. — Але тепер, коли титани і без того неабияк підірвали авторитет армії за останні місяці, верхівка не наважиться на такі демонстрації. Ймовірніше, священники раптово скоять самогубство або отруяться неякісною випивкою, відпочиваючи після служби. Каральний загін досить винахідливий в своїй роботі.

— Ну, це очікувано, — кивнув Переяр. — Притримай амортизатор праворуч, я підтягну нижні шестерні. Ага, так і тримай.

Іриней зробив, як просили. Деякий час обидва сиділи мовчки, тож нічну тишу розсіював лише стук дрібного інструмента в руках штурмовика та шурхіт листя, потривоженого вітром. Втім, якщо під час роботи Велета мало що хвилювало, крім механічного начиння, то Олесь знову зітхав, повертаючись думками до столичних подій.

Ситуація в Роросі тільки ускладнювалася.

Тут, на кордоні, до них рідко долітали якісь новини, тож солдати дізнавалися про все в останню чергу. Звісно, про зміни на торгівельному ринку чи про падіння акцій звідси не почуєш, але важливі, політичні події пропустити не вдасться — або рідні повідомлять, або командування.

— Твого батька сильно зачепило? — запитав Велет, вловивши настрій друга.

— Ну, — брюнет невесело усміхнувся. — З числа вірянинів та парафіян вірлянівської церкви йому довелося піти. Крім того, втратив декілька договорів з поставки кришталю та фарфору, через скандал з цим клятим духовенством, але то таке.

Десь вдалині закричав нічний птах, полюючи на гризунів, а з півночі подув холодний вітер, здатний пробрати до самих кісток. Тут, на західній стороні скелі, що нависала над старим лісом та відмежовувалася від сусідньої гори урвищем, стихія була нещадною.

— Як на мене, все тільки на краще. Хтозна, що ще викинуть наші сусіди найближчим часом.

— Угу, тільки батьку це не доведеш. Знаєш, скільки грошей він вже спустив на ці храми? Відтоді, як загинула мама, лише вірлянівська віра і тримала його на плаву. Хоча, здається, з цим тепер легше, якщо вже зробив вибір на користь роботи.

Переяр кивнув. Не вмів словесно підтримувати інших людей, навіть коли щиро співчував. Та Олесь і не потребував втіхи — за нею штурмовик йшов до жінок, які так само бажали розслабитися після важкого дня.

— Гм... це не моя справа, звісно, — Велет на мить спохмурнів, але не зміг промовчати. Не дарма ж згадав про це зараз? Хтозна, коли їм ще випаде нагода ось так посидіти. — Та може поговориш з Євстахією?

Іриней здивовано глянув на товариша, не розуміючи, до чого тут посестра. Говорили ж геть про інше?

— Не дивись так, — скривився штурмовик, нервово скуйовдивши світло-русе волосся. — Мабуть, вже весь загін помітив, як вона дивиться на тебе, тільки ти цього не бачиш. Якщо не збираєшся відповідати на її почуття, то хоча б одразу про це скажи. На штурмі немає місця неуважності, та Омелян все частіше припускається помилок після твоїх походеньок.

— Євстахія? — щиро здивувався сотник. — Чому ти вирішив, що я їй... гм... Я навіть не розглядав її в цьому плані. Не думаю, що в нашому загоні взагалі місце для романтики...

— Мені не треба твоїх виправдань, — зупинив його Переяр. — Просто подумай над цим. Не хотілося б втратити товариша через невзаємні почуття. Сам знаєш, війна не пробачає помилок.

Олесь розгублено промовчав. Невже Євстахія справді закохана в нього? Це ж навіть звучить дивно. Але... якщо подумати, в словах товариша було зерно правди.