Розділ 15.

Ніч великого ярмарку видалася безхмарною. На небо вже зійшов зростаючий місяць, що добре освітлював простору галявину глибоко в лісі, але залишав вдосталь тіней за її межами. На прохання Ізбора, саме сюди привели коней розвідників фермери, які мігрували з Роросу до Вірляни ще п'ятнадцять років тому. Мовчки наглядали за заздалегідь осідланими тваринами, що паслися неподалік, і залишалися насторожі.

Хвилину тому до них доєдналися і Маркус з Яном, втомлено всівшись просто на землю. Своє завдання обидва виконали, тож одразу забралися геть від палацу, аби не привернути небажану увагу вартових.

Коли спрацювала кроляча яма, виплюнувши розвідників прямо перед чоловіками, ті здригнулись — такої появи товаришів ніхто не очікував. Для останніх же переміщення виявилося стрімким, але неприємним — від різких поворотів під землею паморочилося в голові. Магія Рода протягла їх з ненормальною швидкістю, щоб заплутати можливих переслідувачів, і провокувала нудоту.

Опинившись на ногах, Демі з Младом важко привалилися до стовбурів дерев, намагаючись прийти до тями. Юліана ж, рефлекторно зробивши декілька кроків, впала на коліна. Дівчину нудило, по її щокам стікали сльози, а зелені очі залишалися широко розплющеними від жаху.

Вона досі не могла повірити в смерть подруги, але згодом змішані, важкі почуття, які складно було навіть усвідомити, обернулися тихими риданнями. Теофіль затисла рот долонею, та як не намагалась — заспокоїтися не вдавалося. Вони стільки років були разом, ще з самого навчання, разом же будували безліч планів на майбутнє... Обидві мріяли про скору поїздку на південні острови, щоб відзначити бажане підвищення, та все частіше думали про повернення у внутрішню розвідку.

І хай сама Юліана не бачила себе в армії навіть через п'ять років, для Злати служба була важливою. Подруга завжди надихалася батьком, за яким нерідко спостерігала віддаля, не наважуючись відволікти того від роботи.

Розвідниця знала, що товариші запам'ятають Чеславу запальною посестрою, що ніколи й нічого не боялася, та вона бачила й іншу її сторону. Ту, яку вже ніхто не дізнається.

— Що у вас трапилось? — здивовано гукнув один з фермерів, помітивши стан новоприбулих.

Невдоволено зиркнувши в бік чоловіків, Маркус у звичній, грубій манері порадив їм обом:

— Займіться своїми справами.

Йому пощастило дістатися місця самостійно, а не за допомогою диво-заклинання Рода, тож тепер чоловік міг хіба здогадуватися, що сталося у інших. Завчасно розставивши купу проклять проти вірлянівців на шляху до таємного виходу, солдат Боян не чекав решту. Рішення виявилося правильним — за мить після того, як розвідники покинули територію палацу, всю західну вежу огорнув непробивний бар'єр.

Останній неабияк нагадав Маркусу часову петлю в мертвому місті — магія була такою ж дивною. Рівень завіси, що утворила багаторівневий захист з усіх сторін будівлі, просто вражав. Вийти, увійти або ж навіть пробитися крізь нього — під силу, мабуть, лише генералам.

— Де Чеслава? — похмуро запитав Боян, озирнувшись до блідої Демі.

Дівчина не зводила пригніченого погляду з Юліани та й сама думками знаходилася геть не тут. Заціпеніння знову зкувало її тіло, сповільнюючи будь-які реакції, і відповісти чоловіку вона не змогла. Тільки глянула розгубленими очима, осмислюючи його запитання, а наступної миті кинулась до кущів неподалік — її знудило.

Маркус потемнішав обличчям. Що ж, він не був дурнем, тож одразу все зрозумів. План Реквієм явно спрацював не до кінця, якщо вже вони втратили двох. Запитувати про стан поручниці чорний маг не наважився — зрештою, він від початку сумнівався, що дівчина виживе. Хоча її розмова з ярлом титанів таки зацікавила. Але що з цього тепер? Подробиці-то він навряд чи дізнається.

Від сумних думок присутніх відволік голосний тупіт копит — в їхній бік явно мчали вершники, змушуючи солдатів напружитись. Принаймні, тих, хто ще був в стані реагувати, як от Род, Ян, Маркус та двоє фермерів. Втім, вони майже одразу розслабились — за хвилину галявини дісталася група Івора.

— Що у вас? — гукнув скуйовджений підполковник, що тримав під пахвою чималий згорток.

Зістрибнувши з коня, чоловік кинув поводи комусь із підлеглих і швидким кроком наблизився. Одразу оглянув підлеглих, чий стан навіть в напівтемряві було важко не помітити. Втім, як і відсутність двох розвідниць.

— Ми... зіткнулися з Ос, — хрипко промовив Млад, відштовхнувшись від стовбура, на який до цього спирався. Випростався перед блондином і, пересилюючи себе, закінчив звітувати: — Злата Чеслава загинула, а поручниця Еар... залишилась, щоб ми могли піти.

— Що? — спантеличено видихнув Ізбор, ледь не збившись з кроку. — В сенсі, загинула? В сенсі, залишилась? Якого біса ви не відступили одразу ж, щойно помітили присутність титана?!

— Це моя провина, — раптом відгукнулася Демі, стиснувши голову долонями. — Ми отримали чорний сигнал від команди Маркуса та Реквієм, але вирішили... точніше, це я не захотіла повертатися, не виконавши завдання. Коли ми відстежили сигнал браслету Теофіль, який надіслав Ян, то надто пізно зрозуміли, що це пастка... Той титан контролював нашу свідомість, коли з'явилася Вієм... Я не знаю як, але вона змогла обміняти нашу свободу на власну.

— Тобто, ви свідомо порушили наказ, наслідком чого стала втрата вже не одного товариша, а двох? — похмуро процідив крізь зуби Івор. Почувши його запитання, Демі ще більше зіщулилася, усвідомлюючи нерозумність вчинку. — Де саме вас схопили?

— В західній вежі, — відгукнувся Млад, непомітно стаючи так, щоб закрити дівчину плечем від гострого погляду командира. Йому не подобалася ця ситуація, хоч реакція підполковника і була виправданою.

— Туди зараз не пробитися, — нагадав про себе Род, підійшовши до розвідників. — Всю вежу замкнули бар'єром, тільки-но я зміг витягти наших.

Вилаявшись, Ізбор провів долонею по обличчю, намагаючись впоратись з емоціями. І все ж, яким би злим він не був в цей момент, чоловік чудово розумів, що лютує не через підлеглих. Мав би одразу передбачити поведінку молодших, але надто вже понадіявся на їхній розум — вони ж бачили, на що здатен Йор! І все одно гордість зіграла з ними злий жарт.