Розділ 13.

Бал розпочався за планом. Король Фредерік Етемор зустрічав гостей на троні, жадібно оглядаючи присутніх жінок в розкішних нарядах. Подався усім корпусом вперед, мало не облизуючись на кожну – етикет, вбитий няньками з дитинства, все ж змушував тримати обличчя.

Впевнений в тому, що всі ці люди належать йому, правитель не хотів помилитися з вибором. Бажав обрати найкращу, найяскравішу, адже знав – його слуги зроблять все, аби потрібна жінка вже сьогодні потрапила до його покоїв. Байдуже, чи заручена, чи навіть одружена – Фредерік звик задовольняти власні потреби, якими б ті не були. Бажання жінок його теж не хвилювали – їм усім однаково потрібні гроші.

Проте тут були присутні і двоє інших чоловіків, що спостерігали за королем з виразом насмішки чи крайнього презирства. І якщо перша емоція належала раднику, Савуру Орлан, то друга демонструвала відверту огиду прем'єр-міністра.

Осмомисл Палак стояв в компанії одного з генералів та був досить привабливим, тридцятирічним чоловіком. Не за модою коротко підстрижене, темне волосся акцентувало увагу на гострих рисах обличчя та орлиному носі. Цупкі, карі очі з байдужістю оглядали присутніх і повністю ігнорували конкурента на політичній арені – першого радника.

Велика зала, прикрашена стихіями в найрізноманітнішому їх вигляді – від льодяних скульптур і до літаючих вогників у формі птахів та метеликів, – була заповнена аристократами. Мелодійно звучала жива музика, під яку танцювали пари, а звично високі вікна пускали стінами останні промені сонця, що вже спускалося за горизонт.

Гостями балу стали й представники роросівської аристократії, як от рудий Ераст Яртур та Дана Отая з лисячими, зеленими очима. Для короля їхній візит не був підозрілим – молодша графиня Отая, на честь свята, попросила тітку-вірлянівку дістати запрошення на двох і швидко домоглася свого.

Подарувавши правителю двійко дорогих коней, роросівці одразу відправилися танцювати. Дана з Ерастом, вбрані Велесом та його дружиною Мокош, богинею долі і врожаю, увесь час залишалися на видноті. Чимало вірлянівських аристократок з цікавістю оглядали вбрання роросівки, від якої заздалегідь очікували чогось грубого чи навіть непристойного.

Всупереч очікуванням, Дана обрала смарагдову сукню, підперезану широким, розшитим ременем та напівмаску з зображенням смугастої кішки. Каштанове волосся, зібране у високу зачіску, прикрасила рогатою короною, тим самим відкривши поглядам майстерну вишивку на спині. Деталізовані птахи злітали від самої талії і до плечей, а спідницю довершили золоті нитки, що тягнулися від поясу – символ пряжі, якою займалася богиня, сплітаючи долі людей. Вбрання доповнив доволі скромний, золотий комплект з кулону, каблучки та сережок у вигляді ромбу, поділеного на чотири менші.

Ераст, зображуючи Велеса, обрав найдорожчі роросівські хутра, підкреслюючи символізм бога достатку та заможність власної країни, і одягнув таку ж рогату корону, як і Дана. Тільки маска, що ховала верхню частину його обличчя, зображувала ведмедя.

Обоє рухалися впевнено, зачаровуючи присутніх роросівською розкутістю в танці, і намагалися привернути якомога більше уваги. Втім, тримати межу, щоб не опуститися до ролі палацових блазнів, виявилося важко – давалася в знаки різниця менталітетів.

Впевнившись, що переважна більшість присутніх захопилася виступом розвідників, Демі з Младом та Златою непомітно покинули залу. Майже одразу розділилися, бажаючи нарешті відшукати Юліану, хоча не забували і про власну роль.

– Чудовий палац, чи не так? – поцікавився солдат Наум, манірно прогулюючись коридором разом з Демі – назустріч йшли вартові. – Цього року король перевершив сам себе.

– Згодна, – усміхнулася брюнетка. – Вистава в бальній залі просто вражаюча.

Йдучи повз їхню пару, обидва вартових огидно посміхнулися, оцінивши наряд дівчини. Не приховуючи власних думок, вірлянівці з розумінням глянули на Млада – точно той бажав усамітнитися з красунею. А в палаці вільних кімнат сьогодні вистачало.

– Які ж вони мерзенні, – прошипіла Демі, щойно вартові зникли за поворотом.

– Тихше, нам зараз не до них, – відгукнувся менталіст. – Давай краще поспішимо. Навряд чи Ян довго зможе координувати наше переміщення.

Яном звали напарника Рода – німого мага води з незрячим, лівим оком. В свої тридцять вісім чоловік вже був ветераном штурмових військ, куди потрапив з ізяславських найманців. Пережив полон в південному королівстві, де втратив око та язик, і отримав серйозну травму коліна, що, зазвичай, не заважала виконувати завдання.

Спілкуючись лише жестовою мовою, чоловік взаємодіяв з іншими через старого друга – Рода, який цю мову розумів. Втім, решта побратимів та посестер також намагалися вивчати її, але поки не мали гарних результатів – для практики не вистачало вільного часу.

Зараз же Ян знаходився поза межами палацу і чітко відслідковував місцезнаходження усієї групи, аби вони могли нормально орієнтуватися і не гаяти дарма час. Перевіривши браслет зв'язку, Млад одразу визначив, де знаходяться товариші, і розгорнув одну з копій отриманих карт.

– Люди Івора позначили частину палацу, в якій відчувався сигнал з браслету Теофіль, – тихо промовив розвідник, вказуючи на червоні точки в західному крилі. – Зараз там мають бути лише вартові і, ймовірно, механічні також. Ось цю частину повинна перевірити Злата, а нам залишились кабінети, кімнати для слуг та гм... біси знають, що це за приміщення.

– Дивно, що її вже не утримують в підземеллі, – задумливо відгукнулася дівчина, крокуючи в потрібному напрямку. – Звичайним полоненим не місце в кабінетах, галереях чи малих їдальнях.

– Думаєш, вона тут...

– Не знаю. В будь-якому разі, це дивно. Раніше я думала – її схопили, щоб заманити нас у пастку, але, судячи з переміщень, тут щось іще. І навіть якби браслетом заволодів хтось інший – проти волі власника зняти його неможливо, це б спричинило миттєву деактивацію, хоча б на декілька хвилин. Але цього не сталося.