Розділ 12.

Королівський палац являв собою чималу, семиповерхову будівлю з гостроверхими баштами на заході та сході. Зовнішні стіни з темного, щільного каменю прикрашали вишукані скульптури птахів та хижих тварин, а довкола розкинувся доглянутий сад.

З настанням вечору, карети вірлянівських аристократів з родовими гербами вишикувалися в чергу біля головних воріт, очікуючи, коли до них наблизиться слуга, щоб перевірити запрошення. Тільки після цього титуловані лорди та леді могли манірно, без зайвого поспіху, пройти до широких сходів, хизуючись власними костюмами.

Звісно, зображувати з себе нечистих гордовиті аристократи не надто бажали, тож зустрічалися ті тут доволі рідко. Натомість, гості балу демонстрували вишуканий смак у дорогому одязі найрізноманітніших відтінків та власну фантазію в обраних масках. Останні, здебільшого, повторювали тваринні риси: лисячі, ведмежі, соколині і їм подібні, але зустрічалися і більш мінімалістичні.

В натовп запрошених швидко влилися й розвідники: Злата і Демі від самого початку вдавали незнайомок, а Младу випала честь супроводжувати брюнетку. Одягнений в дорогий костюм трійку насиченого, графітового кольору з мідною напівмаскою, що прикривала верхню частину обличчя, солдат Наум поводився на подив впевнено. Мовчазний та дещо відсторонений, він привертав зацікавлені погляди майже так само часто, як і Чеслава з Демі.

Род, заздалегідь поспілкувавшись з палацовою прислугою в місті, вже півгодини як вдавав з себе ввічливого дворецького. Проста темна маска на очах та костюм не привертали до чоловіка зайвої уваги, тож він міг легко розпочати завдання, тільки-но отримавши сигнал від поручника.

Сьогодні вони ризикували, поставивши на карту надто багато. Час, виділений генеральною старшиною, спливав, а повернутися без нічого розвідка не могла. Втім, такий поспіх міг обійтися їм дуже дорого – це чудово розумів і Івор, одразу продумуючи варіанти відступу.

Єдиний наказ, який віддав підполковник перед самим балом, був – ні за що не вступати в бій. В разі зіткнення з титаном одразу активувати чорний сигнал на браслеті зв'язку і негайно відступати. Чоловік дбав про підлеглих, намагався продумати будь-який розвиток подій наперед, але чудово розумів – без помилок не обійтися. На увесь загін тиснув постійний нагляд вартових, чималий обсяг роботи за останній час і клятий поспіх.

Але вибору не було.

Реквієм, одягнена в звичний одяг і з маскарадною маскою в кишені зручних, широких штанів, безшумно пересувалася безлюдними коридорами. Сьогодні вона працювала разом з Маркусом і зараз обоє цілеспрямовано просувались на мінусовий поверх.

Ще декілька днів тому, навідавшись до маєтків вірлянівських лордів, група Ізбора знайшла детальні карти – план усього палацу. Знахідка виявилася дуже корисною, остаточно впевнивши підполковника в подальшому напрямку їхніх пошуків. Він одразу зацікавився позначеними на картах підземними лабораторіями, котрих виявилося аж три штуки, ще й неабияких розмірів. Хіба можна ігнорувати подібне?

– Тут розділимося, – тихо промовила Реквієм. Вони саме спустилися на потрібний поверх, вдало розминувшись з вартовими. – Я беру третю лабораторію, на тобі перша. Якщо знайдемо щось суттєве – зберігаємо одразу на декілька схронів і повертаємося.

– Друга? – коротко уточнив солдат Боян, уважно оглядаючи стіни з магічними плетіннями заклинань.

– Вона невдало розташована, – хитнула головою дівчина. – Йдемо туди тільки якщо в інших нічого не буде. Але часу у нас не багато, глушники теж в обмеженій кількості, тож не дуже сподівайся на неї.

– Звісно, – кивнув розвідник.

Склавши власну карту в кишеню куртки, Маркус першим пішов в потрібний бік. Примружившись, Реквієм також попрямувала далі, стежачи за зміною магічних заклинань. І хоч вона не могла ніяк вплинути на чужу магію через власну безмагічність, це все ж мало свої плюси – чимало заклинань не помічали і її.

Максимально стишила ауру, не бажаючи привернути увагу когось надто чуттєвого до енергій, і прискорилась. З кожним кроком дивне передчуття біди лише посилювалося, віддаючи голосним стуком пульсу у скронях, тож дівчина увесь шлях озиралася в пошуках пасток, механічних вартових чи хоча б звичайних сторожів. Але поки їй щастило.

Діставшись потрібних дверей, Вієм крадькома роззирнулася на всі боки і навіть стелю оглянула, перш ніж встановити невеликий глушник на дерев'яні стулки. Артефакт відповів їй тьмяним спалахом, тимчасово заморожуючи всі захисні та сигнальні закляття на стінах приміщення.

– Лише три хвилини, – самими губами прошепотіла розвідниця, безшумно увійшовши всередину.

Моргнула, звикаючи до напівтемряви, яку розбавляли хіба тьмяні артефакти освітлення на стінах, і вражено завмерла. Повільно озирнулася, оцінюючи ситуацію, і таки наважилася активувати декілька кристалів – в зарядженому стані їм вистачало одного дотика.

Та зрушити з місця і відійти від вхідних дверей далі вже не наважилася. Величезне приміщення з високою стелею більше нагадувало ангар і зараз було заповнене рівними рядами майже сотні бойових големів. Бездушні воїни, абсолютно такі ж, яких вони зустріли в Хереті, у відповідь з цікавістю оглядали незвану гостю. Не рухалися та й атакувати не намагалися, але всі, як один, повернули глиняні голови в її бік.

У вухах зашуміло.

Непомітно діставши з кишені одразу два схрона у вигляді великих монет, розвідниця без зайвих рухів і навіть не підіймаючи рук прийнялася зберігати побачене. Це був безумовний доказ зв'язку Вірляни з Ос. Але тепер Реквієм не могла бути впевненою в тому, що зможе покинути палац живою.

Навіть аура Стана та невідомого титана відчувалася так само чітко, як і тоді. Це просто не могло бути помилкою. А от пасткою – цілком.

Зробивши крок назад, Вієм не могла змусити себе повернути артефакти освітлення в сплячий стан. Досі чудово пам'ятала жахаючу швидкість, з якою рухалися ці створіння, та власну безпомічність. Минулого разу їй довелося використати всі запасні резерви, щоб знищити одного такого, а тут їх десятки.