Розділ 10.

Цієї ночі Реквієм наснився дивний сон. Вона знаходилася в спальні, як раптом її увагу привернули незнайомі голоси. Жіночий і чоловічий шепіт накладалися один на одного і звучали мов відлуння, хоча саме приміщення не могло його створювати.

Дівчині здалося, що невидимий гість, якщо такий і був, звав її кудись за собою, до виходу — про це говорило й нестерпне бажання слідувати за ним. Та якщо це просто сон, чому б не послухатися?

Злата з Демі вже спали, тож ніяк не відреагували на сусідку, коли та покинула квартиру. Вієм не відчувала холоду і навіть не подумала накинути теплий одяг чи хоча б взутись — непереборне бажання пришвидшитись займало всі її думки.

Чужий шепіт, що раз по раз звучав то чоловічим, то жіночим, кликав її за собою кудись в західну частину міста. Здригнувшись від несподіваного руху десь в тіні, Реквієм майже зупинилась — щось її непокоїло в усій цій ситуації. Втім, розпізнавши в темряві безхатька в старому кожуху, що спав на розстелених газетах, вона заспокоїлась. Дивні думки не дали вхопити себе за юркий хвіст, тож дівчина таки продовжила шлях.

Порожні вулиці майже не освітлювались і тільки де-не-де зустрічалося мерехтіння магічних ліхтарів. В столиці, як і завжди, працювала комендантська година, тож вірлянівці не мали потреби в зайвому освітленні.

Втім, ця ніч видалася дивною не тільки через голоси — механічних вартових, які повинні заповнити вулиці на час усього чергування до світанку, розвідниця не зустріла. Їх ніби спеціально прибрали геть з її шляху.

— Мабуть, уві сні їх і не має бути, — задумливо промовила Вієм.

Вона майже дійшла до невеликого озера в міському парку, перед яким шепіт раптово зник. До свідомості увірвався крик сови, що з кожним разом тільки посилював своє звучання. Воно оточувало дівчину з усіх сторін звуковими хвилями, а відлуння створювало враження, ніби Вієм знаходилась в глибокій криниці з водою.

Увесь навколишній простір мав синюватий відтінок, але зосередитись виходило лише на напівзгнившому, минулорічному листі. Неприємно царапаючи голі ступні, воно голосно хрустіло від її кроків, хоча й не повинно було.

Здавалося, сова намагалася докричатися до свідомості Реквієм, але в останню мить птаха щось сполохало. Разом з тим повернувся й дивний шепіт, який огортав струнку, дівочу постать зі спини. Він звучав так близько, що змушував її губитися в здогадках — це були її думки чи чужі слова?

— Скажи це, звільни її, Рем, — тихо, улесливо просив голос. — Лише декілька рядків і ти зможеш досягти власної цілі. Я допоможу очистити імена твоїх батьків, маленька принцесо.

Все ще вірячи, що це просто сон, а не дійсність, Вієм справді не помітила нічого підозрілого в цих словах. Її чуття приспали, а сама свідомість досі знаходилася між сном та реальністю, не дозволяючи мислити тверезо.

— Лише декілька рядків, принцесо. І ти більше ніколи не знатимеш болю.

Чоловічому шепоту зараз хотілося вірити — дівчина знала, що йому стане сил виконати обіцянку, хоча й не усвідомлювала справжнього сенсу, що ховався за цими словами. Натомість, Реквієм легко пригадала старі рядки, які знала напам'ять.

— Еар... будь-кому ненависна зі знаті, — кожне слово розліталося невимовною силою навсібіч, падаючи на землю важкими валунами. Або ж, скоріше, ці рядки були непідйомними ланцюгами, що стримували жахаючу силу. — Коли неухильно плоть починає остигати... І землю сиру прочити в наречені...

Вона майже закінчила, коли хтось з силою смикнув її за лікоть, розвіюючи дивний транс. Шепіт миттєво зник, ніби його й не було, щойно перед розвідницею постав розлючений Івор.

— Тобі доведеться мені все пояснити, — прошипів підполковник, дивлячись на розгублену дівчину.

Несподівано, з її очей почали текти криваві сльози, змусивши чоловіка здригнутись. Контраст з блідою шкірою та світлим волоссям був досить моторошним, особливо посеред безлюдного парку вночі. Втім, Івора хвилював стан підлеглої, яка майже ніяк на нього не реагувала.

— Вієм? Якого біса з тобою відбувається?!

Усвідомивши, що щойно могло статися, якби не втручання чоловіка, Реквієм заклякла. Мислити було важко, але зараз думки одна за іншою наповнювали її голову, жахаючи можливими наслідками.

За мить вона помітила кинджал на поясі Ізбора, — подібні часто носили вірлянівські лорди, в якості прикраси, — який одразу вихопила з піхов. Стрімкий помах і лезо по саму рукоятку увійшло в її ліву долоню, змушуючи стиснути зуби від різкого болю.

— Дурепа, — тихо схлипнула, стримуючи пробудження титана. — Ідіотка...

Маленьке татуювання на шиї Вієм одразу потеплішало — Безуал також доєднався до зворотнього ритуалу. Як зрозуміла розвідниця, бісеня так само приспали, позбавивши його будь-якої можливості втрутитися в процес звільнення Еар.

Враховуючи ситуацію, підполковник справді вчасно з'явився — він пам'ятав розповідь поручниці про конунга, тож увесь час спостерігав за її діями. І як виявилося тепер — не дарма.

— Що ти робиш? — не витримав чоловік.

Не наважився втручатися в дивний ритуал і поки лише уважно слідкував за рухом її життєвої енергії. Аура Вієм нагадувала дивне коло, що закручувалося клубчастим туманом проти годинникової стрілки. Звичний, фіолетовий колір вицвів майже до сизого, але вже потроху повертав свій відтінок.

Втомлено осівши просто на землю, Реквієм болісно скривилася, дістаючи з пробитої наскрізь долоні лезо кинджала. Пригнічено поглянула на Івора, коли той присів навпроти і прийнявся перев'язувати рану носовичком, тихо прошепотівши заклинання прискореного зцілення.

— Дякую, — видихнула дівчина. — Я все поясню.

— О, тобі достобіса всього треба пояснити, — саркастично простягнув Ізбор. — Інакше, клянуся пращурами, ти відправишся до Мари раніше свого діда.

Тихо гмикнувши, Вієм нервово усміхнулася. Не найкращий час вона обрала для пояснень, але й раніше наважитися не могла — від цієї інформації буквально залежало все її життя. Івору дівчина довіряла, проте також знала і про його звичку вирішувати все самостійно. Все ж, розуміння «правильного» кожна людина мала різне, а тим паче, її командир.