Розділ 6.

Храм, що знаходився за декілька вулиць від гостьових будинків, не користувався особливою популярністю у місцевих. Невелика, кам'яна будівля, зовні була розписана простою фарбою, що вже осипалася від часу, тож зображення людей та велична постать вірлянівського бога ледь вгадувалися. Втім, Реквієм здогадувалася — ці картини і так знайомі всім вірянинам, а чогось особливого в них не знайшлося.

Увагу дівчини привернуло зображення явора над самим входом до святині. Мало того, що воно не дуже вписувалося в символізм релігії, так ще й нагадувало герб добре знайомої, кримінальної гільдії Явір. Дерево на арці, здавалося, вирізали ножем власноруч, через що символ не надто кидався в очі.

Зацікавившись, Вієм вирішила зайти — раптом справді кого зі своїх зустріне?

Невеличкий храм ще на вході зустрів її сирим повітрям, викликавши неабиякий подив. Дверей тут не було, приміщення мало б добряче провітрюватися, та й на вулиці стояла гожа погода. Проте, всередині мало цвіль стінами не йшла, охоплюючи відвідувачів вологою й затхлою прохолодою. Втім, зараз тут нікого не було.

Роззирнувшись на всі боки, поручниця навіть задивилась. Маленькі вікна майже не давали сонячного світла — натомість, чарівну і доволі таємничу атмосферу створювали десятки свічок, запалених вздовж стін з фресками. На останніх зображувався вірлянівський бог без обличчя, одягнений в золоті шати — як символ достатку, і з розставленими, ніби для обіймів, руками.

— Моторошно виглядає, — ледь чутно видихнула Вієм. — Який же дивний в них бог.

— Сповідуєте багатобожжя? — раптом прозвучав трохи насмішкуватий, чоловічий голос праворуч.

Здригнувшись, дівчина озирнулась до священнослужителя в довгій, темній рясі. Чоловік, років тридцяти на вигляд, з коротким, темним волоссям, зовсім не походив на тих священників, яких вона бачила в Роросі.

Він сидів на підніжжі дивного вівтаря для підношень, широко розставивши коліна та впираючись на них ліктями. Якби не ряса, задерта чоловіком до самих колін, Вієм не повірила б власним очам. Якось це не по-релігійному. Хоча, хто знає цих вірлянівців? Раптом, у них так прийнято?

На самому ж вівтарі, замість чаші чи статуї божества, знайшлося чергове його зображення, виконане на чималому, дерев'яному кубі в центрі. Малюнок був на кожному з його сторін, але з її місця розгледіти щось не вдалося.

— Не те щоб сповідую, але, мабуть, так, — розсіяно усміхнулась Реквієм.

— Розумію, — він відзеркалив її усмішку, а в темно-синіх очах ієрея з'явилися відблиски полум'я свічок. — А сюди завітали, щоб..?.

— Мені стало цікаво. Дивний у вас храм, та й відвідувачів мало.

— Та невже?

Знову уважно поглянувши на співрозмовника, Вієм відмітила грубоваті риси обличчя. Він мав приємну зовнішність, а широка усмішка натякала на оманливу відкритість чоловіка. І все ж, не в'язався цей образ зі знайомим духовенством вірлянівців. Тож дівчина наважилась на щирість.

— Так. Тому що Явір не вмирає, — промовила, прямо поглянувши в сині очі навпроти, що миттєво примружилися.

— Вмирають вороги, — закінчив гасло гільдії священнослужитель. Уважніше оглянув гостю і склав руки на грудях: — отже, ви й справді онука старого Мстивоя?

— Правильно. Не знала, що мене впізнають і тут.

— Я не корінний вірлянівець і часто буваю в Роросі у справах. Звісно ж Грайдаш сповістив усіх голів про члена своєї родини, як інакше? То що вас привело до мене, пані?

Замислившись, дівчина розуміла, що має правильно поставити питання. Втім, з цим виникли складнощі — навряд чи він знатиме потрібну інформацію, але деякі моменти вона могла прояснити.

— Чесно кажучи, мене багато що цікавить, — відгукнулася Реквієм. — В першу чергу, що змінилося на чорному ринку Вірляни за минулі роки?

— Сподіваюся, ви розумієте, що панство платить найбільше? — він знову усміхнувся, а на кивок розвідниці продовжив вже більш легковажно: — останнім часом Явір отримує чимало замовлень на поставку певних артефактів від аристократичних сімей. Нічого особливого, але вони ніби змовилися в бажанні отримати рідкісні винаходи: проклятійники, захисні амулети, атакуючі, мóроки і таке інше. Найлегші замовлення хіба від королівського артефактора — там тільки деталі механіки дістати чи серцевини-накопичувачі для цих його павукоподібних вартових.

— І справді, нічого особливого, — показово розчаровано простягнула дівчина. Розуміючи, що може пошкодувати про наступні слова, вона все ж озвучила їх: — нещодавно зникла моя знайома і я хотіла дізнатися більше про подібні випадки. Наскільки мені відомо, іноді торгують навіть людьми...

— У Вірляні подібне — рідкість, — священнослужитель мимоволі розслабився, зрозумівши, чим керується онука голови. — За останні років п'ять варта досить швидко прикрила ці торги, а причетних згодом знайшли одерев'янілими. З них буквально проростали дерева і завжди — ясені, тож тепер мало хто наважується на торгівлю рабами.

— Зрозуміло.

Спохмурнівши, дівчина згадала, що й раніше чула історії про задерев'янілих людей. Втім, ніхто через те особливо не засмучувався — дивні ясені карали лише винних.

Перевівши погляд з настінних фресок назад до священника, Реквієм наштовхнулася на його уважний погляд. Ох, як вона хотіла розпитати більше, особливо про титанів і можливі зв'язки Вірляни з Ізяславом! Але чудово усвідомлювала — зрештою, ці запитання можуть використати навіть проти онуки Грайдаша, якщо хтось запропонує гідну ціну. Тим паче, Вірляна була чужою територією і звичний ризик міг просто не виправдати себе. Все ж, поки що Вієм погано знала місцеві правила і не могла гратися з вогнем.

— Стосовно майбутнього весілля першого радника з ізяславською принцесою... Чому одружується не король? Адже Фредерік Етемор досі не має дружини, а Вірляна — королеви.

Задоволено усміхнувшись її запитанню, чоловік кивнув і підхопив з настінної полиці свічку з мерехтливим вогником. Розтер між пальців гарячий віск і повільно розчавив напіврозтанувший стрижень в долоні, не звернувши на вогонь жодної уваги.