Таємниця, відома тільки дощу
На цвинтарі
Вдалині щось блиснуло, а потім можна було розрізнити якісь неясні обриси. Дівчина підбадьорилася і прискорила крок. Ось уже й перші хрести... Вона йшла далі, лавіруючи між мовчазними могилами з темними хрестами й холодними табличками... Що ближче вона підходила, то менше сил у неї залишалося. Вона стомлено зробила останній крок і впала на такий знайомий, сирий горбок. Знайшовши в собі сили, підняла очі на фотографію в чорній рамці, по якій стікали байдужі струмочки дощу....
Губи дівчини щільно стиснулися, придушуючи ридання, але все ж назовні вирвався судомний схлип, а потім вона ледве чутно прошепотіла: «Я прийшла до тебе, МАМА!..»
Її голова якось мляво впала на коліна.., тремтяче тіло потроху затихало...
Ніч... дощ давно перестав... Навколо було дуже тихо... І раптом тишу порушило тужливе виття самотнього собаки.
***
Місяць висвітлив переповнений цвинтар: холодні однакові могилки, і лише одна, що вирізняється з-поміж усіх, - свіжий пагорб, а поруч дівчина, яка лежить непорушно... і... собака, який виє на місяць... знову самотній собака...
Кінець
#707 в Сучасна проза
Відредаговано: 16.09.2024
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
