Таємниця, відома тільки дощу
Йти далі, навіть, коли сил немає
Йшов дощ.
Раптом небо прорізали яскраві стріли - стало світло, а потім різко все занурилося в темряву, яку розірвав сильний гуркіт грому.
Дівчина стрепенулася і прискорила крок, а собака тужливо виючи, заходився наздоганяти свою супутницю.
Було чітко видно, що дівчина вже дуже втомилася. Вона йшла повільно, часто зупинялася, прикривши очі, важко дихала, а потім зібравши всі сили, йшла далі. Собака біг поруч, не відстаючи від людини ні на крок.
Знову блиснула яскрава блискавка, яку швидко наздогнав грім. Дощ посилився так, що по дівчині вже стікали не краплі, а часті струмочки води. Було вже пізно...
Навколо вже не було видно ліхтарів...
Навколо темінь... Всередині - порожнеча... Вона вже не знала, куди йшла, ноги самі обирали собі дорогу...
Знову подув холодний вітер, і змерзла дівчина, спіткнувшись об якийсь камінь, упала... Її коліна горіли, руки тремтіли, вона щось прошепотіла, стукаючи зубами. Собака заскулив, близько сівши біля дівчини, і раптом, лизнув її солону щоку. В очах дівчини блиснула слабка надія. Вона зібрала всі сили і повільно рушила далі... Вона не бачила, куди йшла... Знову падала, вставала і знову падала, але щось змушувало її вставати і продовжувати йти.
#704 в Сучасна проза
Відредаговано: 16.09.2024
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
