Дівчина під дощем

Йшов дощ...

Вона йшла по мокрому асфальту, без парасольки й капюшона. Було холодно і сиро. Порожні вулиці..., нікого поруч..., тільки машини, що рідко проїжджають і поспішають скоріше дістатися до теплого будинку.

На неї ніхто не звертав уваги...

Дівчина була молодою, про це свідчили її струнка фігурка, довгі,  тонкі ніжки. Вона була одягнена в темну сукню, яка мокрими зморшками огортала тендітне тіло. Обличчя дівчини було приємним, з правильними рисами, на якому не було косметики. Красиво окреслені губи щось шепотіли, а в темних очах хлюпався таємничий смуток і гнітюча туга. По щоках стікали часті патьоки: чи то сльози, чи то вода; точно визначити було неможливо...

Подув різкий, пронизливий вітер, і дівчина мимоволі зіщулилася. Вона все дивилася вперед, ніби чогось чекала, йшла назустріч чомусь тому, що кликало її, змушувало йти все далі й далі. Вона не оберталася. Усе йшла і йшла...

Через похмуру погоду рано стемніло, десь запалали поодинокі ліхтарі; у вікнах квартир, наче у вулику, урізнобій спалахувало світло.

Дівчина зупинилася, з тугою глянула на розпливчасту гаму кольорів, створену з вогнів людського затишку... Вона щось невиразно прошепотіла, на мить прикрила очі, а потім пішла далі. Вона була зовсім одна....

Раптом, десь поруч дівчина вловила якийсь рух, а потім відчула, як щось шорстке й тепле торкнулося її холодної ноги.