1 глава

Анна не могла не помічати, як Максим останнім часом ставав дедалі замкненішим. Його звичка проводити вечори за телефоном або комп'ютером, уникаючи розмов, викликала в неї тривогу. Він часто повертався пізно, посилаючись на роботу, а у відповідь на її запитання відмахувався або говорив, що все гаразд.

Вона розуміла, що не може більше залишатися в невіданні. Кохання до Максима боролася з наростаючою підозрою, і врешті-решт почуття тривоги взяло гору. 

Та одного дня все змінилося.

Анна помітила це випадково. Телефон Максима лежав на кухонному столі, вібруючи від вхідного повідомлення. Вона щойно повернулася з роботи і, проходячи повз, мигцем побачила, що екран висвітив ім'я «Вероніка». Серце здригнулося, але вона швидко відігнала підозри - хтозна хто така Вероніка? Можливо, колега, клієнт, чи просто помилка в контактах?

Але це було не перше дивне повідомлення за останні дні. Анна почала помічати, як Максим, здавалося, став більш потайливим. Телефон завжди був під рукою, екран він перевертав донизу, а розмови стали коротшими та стриманішими.

Хоч вони були одружені вже майже три роки та Анна не помічала раніше такого дивного й часом холодного ставлення з боку Максима. Звичайно, що з кожним днем романтики ставало все менше, як і в будь-яких тривалих стосунках та чоловік Анни завжди був ласкавим та ніжним з нею. Тому його поведінка викликала тривогу в серці молодої жінки.

Того вечора, коли Максим пішов у душ, залишивши телефон на дивані, Анна не витримала. Вона майже автоматично взяла його в руки. Пароль вона знала - проста комбінація їхніх років народження. Її пальці злегка тремтіли, коли вона набирала цифри. 

Вхідні повідомлення не виглядали підозріло, доки вона не відкрила діалог із тією самою Веронікою. 

«Дякую за вчора, ти неймовірний,» - читалося в одному з повідомлень. Анна відчула, як щось холодне ковзнуло по її хребту. У наступному повідомленні був смайлик у формі серця, а ще далі - фото: вечеря при свічках, явно не з їхнього дому.

- Що ти робиш? - голос Максима змусив її здригнутися. Він стояв у дверях, усе ще з мокрим волоссям, обмотаний рушником, і дивився на неї з подивом.

Анна ледь встигла заблокувати телефон і покласти його на місце.

- Нічого, просто хотіла подивитися час, - відповіла вона, намагаючись звучати якомога спокійніше. Її серце стукало так голосно, що, здавалося, його можна було почути з іншої кімнати.

Максим не відповів, але його погляд затримався на її обличчі трохи довше, ніж зазвичай. Вона помітила тінь підозри в його очах, але він нічого не сказав і пішов у спальню. 

Анна залишилася стояти, притискаючи до грудей долоні, немов це могло вгамувати клубок, що рвався з грудей. Вона розуміла, що тепер уже нічого не буде як раніше.

- Я повинна дізнатися, що відбувається, - сказала вона собі, дивлячись у вікно на порожню вулицю.

***

Наступного дня на роботі Анна майже не могла зосередитися. Думки крутилися навколо тих повідомлень і того, що вони могли означати. Вона намагалася придумати логічні пояснення: Вероніка - просто подруга, можливо, вона жартує, або в них спільні справи. Але тоді чому Максим приховує телефон? Чому не розповідає про свої зустрічі?

Анна вирішила поговорити про це з подругою, Катею. Катя завжди вирізнялася прямолінійністю, іноді навіть занадто, але в такі моменти саме її думку Анна цінувала найбільше.

Вони зустрілися з подругою в центрі міста та зайшли до улюбленої кав'ярні, де завжди було небагатолюдно, затишно, майже, як вдома.

Кав’ярня розташувалася на тихій вуличці старого міста, оточена невеликими деревами, які влітку створюють затінок, а взимку прикрашають вхід ніжним інеєм. Її вивіска — акуратна дерев’яна дошка з ручним різьбленням, на якій простими літерами написано "Затишна кава". На порозі стоїть маленький столик із вазою, у якій змінюються сезонні квіти — від запашної лаванди влітку до гілочок ялинки взимку.

Входячи всередину, одразу відчуваєш аромат свіжозмеленої кави, змішаний із нотками ванілі та кориці. Інтер’єр кав’ярні створює відчуття дому. Стіни вкриті теплими пастельними кольорами, декоровані старими фотографіями міста та поличками з книжками, які кожен гість може взяти, щоб почитати за чашкою кави. На підвіконнях стоять мініатюрні вазони з зеленню, а лампи із м’яким жовтим світлом створюють атмосферу затишку.

Столики тут невеликі, дерев’яні, кожен накритий різнокольоровою скатертиною ручної роботи. У кутку стоїть старий фортепіано, яке час від часу оживає, коли хтось із відвідувачів вирішує поділитися своєю музикою.

Анна замовляє свій улюблений напій "Кава із затишком" — лате з додаванням карамелі, кориці та секретного інгредієнта. Подруга вирішує сьогодні замовити те саме, хоч зазвичай п’є просто капучино. Дівчата сідають за столик.

- Анют, усе зрозуміло, як два плюс два, - заявила Катя, вислухавши її. - Ця Вікторія явно до нього клеїться. Може, він поки що не відповів їй взаємністю, але щось тут нечисто.

- Ти думаєш, він... зраджує мені? - тихо запитала Анна, не в силах вимовити це слово вголос.

- Я не кажу, що зраджує. Але те, що він щось приховує - це факт, - відповіла Катя. - Ти маєш запитати його напряму.

- А якщо я помиляюся? - Анна стривожено обхопила себе руками. - Якщо він ні в чому не винен, а я влаштую сцену?

- Тоді ти хоча б знатимеш, що він чистий перед тобою, - знизала плечима Катя. - Але жити в сумнівах - це точно не вихід.

Анна повернулася додому в стані повної невизначеності. Вона розуміла, що потрібно з'ясувати правду, але страх перед можливою втратою Максима утримував її від рішучих дій. Вона кохала його. Він був її чоловіком, її опорою, її життям. І тепер, здавалося, все це могло звалитися відразу.

Увечері, коли Максим прийшов додому, Анна приготувала його улюблену страву - пасту з морепродуктами. Вона намагалася поводитися як зазвичай, але всередині все вирувало. Кожен його рух, кожна інтонація здавалися їй підозрілими.