Погляд у минуле

Мабуть варто додати трохи контексту. Крім звичного нам світу зі своєю сірістю і похмурістю існує й інший, який частково дублює наш, але... з невеликою відмінністю. У ньому є магія. Ніяких драконів, чаклунів у довгих капелюхах і скринь, що перетворюються на монстрів. Втім щодо останнього я на всі сто не впевнений, бачили б ви наші вечірні зведення, то теж засумнівалися б.

Зазвичай світи не перетинаються, але періодично в різних місцях стіна між ними стоншується і дозволяє одному простору впливати на інший. Як впливаємо ми на інший світ? Я не знаю, але думаю, що не найпозитивнішим чином. Точно дізнатися поки що не виходить, незважаючи на витончення стіна все одно залишається стіною. Проникнути крізь неї поки що нікому не вдавалося.

Про яку магію йдеться? Рядового порядку: передбачення майбутнього, телепортація, переміщення у часі, можливість дізнатися, чи буде завтра дощ (недооцінена, до речі, здатність), спілкування із загиблими. Так. Власне я спеціалізуюся на останньому. Хм, я сказав рядового порядку?

Тільки є одна малюююююсенька деталь. Для цього потрібна голова померлої людини. Насправді достатньо тільки її. Може через наявність мозку в ній, може ще з якоїсь причини, я не знаю. Вчені проводили якісь експерименти і начебто навіть були результати, але це шалено нудне чтиво. Я не зміг здолати навіть вступу.

За такого розкладу практично кожен убивця мав відрізати голову своїй жертві. Але людей з такими здібностями як у мене небагато. Я, наприклад, більше нікого не знаю. Чув, що об'єднаний уряд веде облік усіх людей зі здібностями, але для того, щоб ознайомитися з цим списком, потрібен рівень доступу вище мого. Я навіть не знаю, який рівень потрібен, бо ця інформація теж засекречена.

Здібності зазвичай проявляються десь у віці 5–7 років. У когось раніше, у когось пізніше. Я про неї дізнався, коли мені було 4. Не тому що талановитий або щось на кшталт цього. Повірте, ви не захочете почути історію як малолітній пацан дізнався, що може розмовляти з мерцями. Утім я все одно її якось розповім.

Відсоток людей зі здібностями дуже невеликий. У нашій країні їх приблизно від 350 до 450. Принаймні тих, про яких відомо.

Щойно влада дізнається про ваш дар (я ж вважаю за краще використовувати слово прокляття), то ви ніколи більше не вийдете з поля зору наглядачів — людей, які стежать за тим, щоб ми не використовували свої сили зі злим умислом. Але знаєте що я думаю з цього приводу? Quis custodiet ipsos custodes?

Чи справляються вони зі своїм завданням? Більш-менш. Але подумайте ось про що. Який сенс працювати за копійки, якщо є можливість пройти крізь стіни банку і винести звідти суму, яку ти і за все життя не заробиш. Але таких меншість. Принаймні нам так кажуть. Утім, говорячи про копійчану зарплату, я теж трохи прибідняюся. 90% населення живе бідніше.

По досягненню 13 починається навчання. Вас не відправляють до чарівного замку, де ви 7 років вчитеся літати на мітлі, розмахувати чарівними паличками, а в результаті випускаєтесь не знаючи, як платити податки, чому небо блакитне, та навіть елементарно таблицю множення. Закрита установа. Вранці загальне шикування, сніданок нашвидкуруч і навчання до обіду. Як у звичайній школі. Хоча не впевнений, що у звичайних навчальних закладах вивчають медичну підготовку, вогневу стрільбу і тактику військових дій. Після обіду відмінностей стає ще більше. Індивідуальні заняття. За кожним із нас закріплений наставник, який вчить відточувати свої навички. Після вечері самостійний розвиток. Сюди входить читання книжок, перегляд навчальних відео. Година вільного часу. Потім сон. І все по новій.

У суботу виводять у місто, там більше свободи дії, тому що можна вибирати, з якою групою можна вибиратися. Я вважав за краще ходити в кінотеатр. Переглянув напевно всі фільми Серджо Леоне. І не по одному разу. Навіть зараз іноді я відключаю телефон і сідаю переглядати щось із доларової трилогії. Неділя вільний день. Територія комплексу велика, завжди було чим себе зайняти. Нам рекомендували більше часу проводити одне з одним. Соціалізуватися. Заводити друзів. Тоді в мене було велике коло спілкування. Зараз я навряд чи згадаю чиєсь ім'я. Раз на місяць на всі вихідні нам дозволялося виїхати до батьків. Шлях до мене додому на поїзді займав добу в один бік. Чи варто говорити, що батьків я бачив не часто.

Замість цього я вважав за краще їздити в столицю. Ніч у дорозі і тебе зустрічає похмурий вокзал із бомжами, копами, які підозріло сканують тебе очима, і людьми, що снують туди-сюди. Я намагався щоразу приїжджати в незнайому частину міста і годинами ходити його вуличками, засиджуючись іноді в парках. До самого вечора, поки шлунок, що бурчав, не давав про себе знати. Тоді наспіх перекусивши в популярній мережі їдалень, я йшов до нічліжки.

Наступного дня я любив вибиратися на набережну і довго дивитися на річку. Є в ній щось привабливе. Щиро кажучи, досі з підозрою ставлюся до міст, у яких немає хоч якоїсь річечки. Дивна любов, враховуючи, що я народився і виростав неподалік від моря, але теплих почуттів до нього ніколи не відчував. Увечері знову на потяг і назад в установу. Звучить занадто сухо, але офіційної назви в неї чомусь не було.

Я, напевно, мав би сказати, наскільки сірими були мої будні і як не вистачало свободи і спілкування за межами установи, але це було б неправдою. Не буду лукавити, мені подобалося вчитися і відкривати для себе щось нове. Особливою пристрастю було розвивати свою навичку спілкування із загиблими. Звучить жахливо, але тут як із віскі: не подобається тільки перші 3 рази, після цього втягуєшся.

Спочатку було багато теорії. Виявляється по душах із мертвими не поговориш. Є чіткий звід правил, яких треба дотримуватися. Ніколи не розпитуйте їх про загробне життя. Все одно нічого не розкажуть. Втім одного разу я не втримався і запитав свого співрозмовника про його віросповідання. Він виявився атеїстом і не вірив у життя після смерті. Іронічно.

Далі час. Він дуже обмежений і залежить від багатьох складових. Якщо коротко, то що більше минуло часу з моменту смерті, тим менше його залишається на розмови. У найближчі години у вас є щось близько 10-15 хвилин. Офіційний рекорд, наскільки я знаю, 34 хвилини. У книгу рекордів Гіннесса правда таке не заноситься. Але специ, як ми називаємо один одного, люблять дух суперництва. Чесно кажучи, я не здивувався б, якби влаштовувалися щорічні конференції, де ми б ділилися своїми досягненнями і розповідали про особливі підходи. Уявляю рекламні постери. «Як я воскресив компанію підлітків і грав із ними в монополію», «10 надійних технік з переміщення у просторі», «Мене ніхто не помічає або мінуси спонтанної невидимості».