День обіцяє бути довгим

Таксі підстрибує на нерівній дорозі, удар головою об скло вириває мене з дрімоти. Чорт, як я ненавиджу їхати кудись так рано. Намагаюся згадати, чим закінчився вчорашній день, виходить ледве-ледве. Здається він скінчився сьогоднішнім ранком. З кожним роком роботи мені треба все більше, щоб відрубатися, інакше потім знову починають снитися кошмари. Якщо зараз мені треба пити до ранку, то що ж буде через п'ять років? Часу на сон не залишиться в принципі, буде тільки робота й алкоголь, робота й алкоголь. Хоча ніхто не затримується в нас так надовго. П'ять років — межа, потім тебе списують на офісну роботу, або йдеш на підвищення. Знову ж таки на офісну роботу. Дивно, але рівень самогубств украй низький. Ось спиваються частіше, це так.

Якого біса капітану взагалі спало на думку будити мене о 13-й годині ранку? Він був у курсі, що я вважаю за краще працювати виключно в нічний час доби. Мені через це дали навіть якесь кумедне прізвисько, ніяк не можу згадати яке. Кілька хвилин морщив лоба, поки не згадав. Воно не було кумедним.

Крадькома перевірив внутрішню кишеню піджака. Фляга була на місці. Порожня фляга. Це багато пояснювало, чому я смутно пам'ятаю вчорашній день.

«Зупини тут», — бурчу я водієві, дізнавшись район, яким ми їхали. Кидаю не дивлячись кілька зім'ятих купюр із кишені штанів, — Решти не треба.

Цих грошей не вистачить навіть на половину подорожі, — водій говорить дещо флегматично, не змінюючись в обличчі. Мабуть звик до таких пасажирів. Лізу в кишеню, відраховую ще 3 купюри. Простягаю таксистові. Він скоса дивиться на гроші, не повертаючи голови забирає і киває, мовляв, тепер усе правильно, можеш вимітатися.

Я кілька кварталів не доїхав до місця призначення. Треба було пройтися, привести думки до ладу. Теплий вітер метнув мені пил у очі. Занадто спекотно, занадто волого. Одна з причин, чому я не люблю працювати вдень. Звичка, що сформувалася ще до переїзду в це місто, тут хоча б північніше і можна хоч якось пережити літо. На автоматі прохлопав на ходу кишені. Гаманець, телефон, ключі, запальничка... цигарки? Твою мать. Озирнувся на всі боки, жодного магазину, зате за сто метрів від мене світилися вогні пабу. Незрозуміло навіщо освітлення опівдні, до них же все одно ніхто не заходить раніше 8 вечора. Що-що, а паби я знав добре. Якось поставив собі за мету обійти всі пивні заклади в місті. На це в мене пішло 4 роки. Так, я особливо не поспішав. Але це особливий випадок, у «Літаючому козлі» (цікаво, спроба зробити алюзію на таверну з однієї популярної книги чи просто політ фантазії власника?) я не вилазив після переїзду близько року. Коли приїжджаєш в інше місто, в кишені рідко виявляється багато грошей, доводиться селитися в спальних районах на околиці, де про метро чули тільки люди з вищою освітою. Само собою в місці, де немає абсолютно ніяких розваг, питний заклад стає центром сили. До нього починають стягуватися з усіх підворіть. Я, звісно, не був винятком. Дешеве пиво, можливість перекусити нашвидкуруч — можливо, не найважливіші цінності в житті, але, безумовно, і не на останньому місці.

Підійшовши, злегка штовхнув двері — торкатися до них руками було б поганою ідеєю, потім будете тиждень відмивати руки. Відвідувачів було цілих двоє. Вони тихенько перешіптувалися в темному кутку. Один із них кинув на мене швидкий погляд і продовжив говорити вже тихіше. Упізнали? Малоймовірно. Мене тут і не пам'ятає вже ніхто.

— Фрост, — закричав бармен, — 2 хлопці в кутку підстрибнули від несподіванки. Ні, мабуть, хтось усе ж таки пам'ятає. За 3 роки, що минули з моєї відсутності, Джо ні краплі не змінився. Це він так просив його називати, справжнього імені, здавалося, не пам'ятав навіть він сам. Вважав, що в бармена обов'язково має бути англійське ім'я. Дурниці само собою, але в таких місцях шанують традиції, навіть які вони самі для себе вигадують. Джо був лисим (можливо, тому було важко вгадати його вік), широке обличчя, рот, що постійно скалиться в усмішці, через ліву брову йде невеликий шрам, роблячи його обличчя трохи мужнішим. Здається саме завдяки йому бармен рідко прокидається один. Мені ж він завжди нагадував персонажа з реклами, який любить чистоту і приходити до самотніх дам.

Похмуро киваю йому.

Як завжди, - кидаю, злегка скривившись від фрази, що несподівано голосно прозвучала у вузькому підвалі.

Пішов на хер! - осклабившись відповідає мені Джо. Так, пам'ятає він мене справді добре. Злегка посміхаюся. Дістаю запальничку, постукую неквапливо по барній стійці.

— Сигарети?

— І склянку вашого фірмового з кеги, в яку ти ще не сцяв, - Джо в розгубленості шарить поглядом по кранах.

— Гаразд, просто фірмового, - поступився я.

Джо з готовністю за два заходи наливає мені до країв пиво з неабиякою часткою піни. Нетерпляче машу рукою, чекати 2 хвилини немає жодного бажання.

— Новинка, може чув про таке пиво - стаут, - з гордістю відзвітував мій поголений приятель.

Мовчу, не хочу засмучувати старого, що новинкою в нашому місті він не був навіть 10 років тому, коли я був тут проїздом у справах. Але що взяти з околиці, тут, напевно, навіть не чули, що монархію давним давно повалили, що вже говорити про спиртне.

Під несхвальний погляд залпом осушив пів келиха. Поруч на стіл падають сигарети з фірмовими сірниками. Мальборо. На картинці ковбой, який бачив багато чого, оцінююче дивиться на круп коня. Цікаво, це один із тих хлопців, що знімалися в рекламі, поки не помер від раку легенів, чи інший, ще живий? Відриваю верхній кут від пачки. Так, дурна звичка, що залишилася від м'яких упаковок, але мене заспокоює сама церемоніальність дій. Стукаю пачкою по руці, ловлю губами одну з сигарет, що вилетіли. Підкурюю, не поспішаючи гасити сірник. Чекаю коли вогонь почне лизати мені пальці, лише тоді струшую рукою в повітрі. Роблю глибоку затяжку, на три секунди затримую дихання і випускаю струмінь диму в стелю. Лише тоді підтягую до себе стілець і сідаю навпроти Джо.