Анабель

Шоста ранку. Поліція вже годину стоїть під моїм будинком і ніяк не може подзвонити.  Помічник комісара весь цей час тупцяв ногою і намагався пояснити, що такі дівчата як я не можуть нікого вбити. Мовляв, за всю його практику такого не було. Однак, лікар Бенет продовжує стверджувати, що усіляке може бути. Хоча сумніви щодо мене є. Вони не були певні, чи потрібно взагалі до мене заходити . І звідки ж їм було знати, що я уже чекала на них? Я прокинулась о 4:30, одягнула рожевий костюмчик від “Chanel”, золоте волосся розчесала і заплела у дві коси, підкреслила свої карі очі чорною підводкою і трохи нанесла блиску. А потім... Довго і нудно читала інформацію про цих двох. Що я тільки не знайшла. Тепер я точно маю туз у рукаві. Мені набридло чекати дзвінка у двері тому я рвучко їх відчинила і мило посміхнулася готовою усмішкою.  

-Містер Томсон? Лікар Бенет?  

Я здивовано розширила очі і ступила крок назад.  Я злякано оглядала “гостей” і не могла сказати ні слова. Чудова гра. Я налякала обох мало не до смерті. 

-Доброго ранку, Анабель. Можна ми зайдемо? - лікарка Бенет швидко оговталась і намагалась виглядати милою і привітною. Мене мало не вивернуло. Однак я себе не видала і пропустила обох у будинок та повела до кухні, запропонувавши чаю. Обоє попросили каву. Я поставила заварник на ідеально чисту плиту і повернулася до поліції натягнувши на обличчя маску милої та зляканої дівчини. 

-Де знаходяться твої батьки? -подав нарешті голос Томсон. Він уважно оглядав ідеально чистий будинок і в його обличчі ховалася підозра. Я зробила вигляд, що переводжу дух і тремтячим голосом відповідаю: 

-Коли я сюди їхала, то залишалися у квартирі в Бордо. З ними щось сталося? 

Однак обоє відразу похитали головою і я відразу перестала тремтіти. Задоволено посміхнулась і їх обличчя просіяли мені у відповідь.  Для них я виглядала милим янголом із  неймовірним поєднанням карих теплих очей і золотого волосся. Лікарка Бенет уважно мене вивчала, не дивлячись на теплий вираз її обличчя. 

-Анабель, скажи будь-ласка, де ти була у ніч з четверга на п’ятницю?  

Тепер вони обоє уважно розглядали моє обличчя намагаючись знайти зачіпки брехні. Однак я лише потиснула плечами і спокійно відповіла: 

-Їхала сюди із Франції. Невже ви це не перевірили? Кожної п’ятниці я приїзжджаю до Лондону, аби здати домашнє завдання, бо знаходжуся на домашньому навчанні. Кожної суботи я їду назад. Скільки вам цукру? 

-Два! 

Обоє вигукнули вони і потупилися. Я зробила вигляд, що не помітила цього і поставила на ідеальний кухонний стіл дві ідеальні чашки з кавою. Чоловік з жінкою обережно взяли їх до рук, явно оцінюючи вартість. Я заварила собі зелений чай очікуючи наступного запитання. “Чому ти сказала, що їдеш до Лондону? Хіба не простіше купити квиток на літак?” 

-Анабель, чому ти сказала, що їдеш? Чи не швидше долетіти? 

Хм. Які ж вони все-таки передбачувані.  

-Я боюся висоти. Не ходжу на атракціони, не відвідую відкриття нових мостів, та розглядаю місто з колеса огляду чи хмарочосів. Ніяких літаків чи навіть високих автобусів.  

Я перевела дихання, немов переживаючи емоції страху. 

-Моя кімната на першому поверсі. І коли я одна - вікна на другому поверсі завжди зачинені, аби не викликати в мене панічної атаки. Чому ви задали таке питання, міс Бенет? 

Я відпила чаю і уважно поглянула на обличчя дорослих. Думками я буда задоволена - вони виглядали так, наче з’їли надзвичайно гірку таблетку. Тепер я поза їхньої уваги. В мене таке алібі, яке ніяк не можна заперечити.  

-Добре. Про що тобі каже ім’я Анна Венісон?