Розділ 12

З раптовою рішучістю, що налягла на них після затримання, Михайло, Ганс і Джон трималися спокійно, коли їх вели коридорами невідомого відомства. Шум кроків заглушував будь-які інші звуки, лише зрідка чути було, як ледь скриплять двері або шелестять папери на столах. Світло приглушене, прохолодне, з незнайомих джерел десь під стелею — ніби цю споруду зводили під певний стандарт, але зовсім не земний.

З боків коридору стояли охоронці. Вони уважно спостерігали за новими «гостями», погляди їхні були насторожені, але без будь-якого явного страху чи здивування. Це мовчазне спостереження напружувало, і Джон відчув, як напруженість починає розповсюджуватися серед них. Ганс, який ішов попереду, тихо прошепотів:

— Мовчіть, як риби. Не видавайте, що ми чужаки.

— Та певно вони вже знають хто ми. Але ясна річ я нічого не скажу — прошепотів у відповідь Михайло, пригадуючи, що їх затримали після пограбування складу з медикаментами. Вони знали, що ризикували, та варіантів було небагато.

Їх провели до кімнати без вікон. Похмуре освітлення робило все довкола ще більш тривожним. На столі були розкладені незвичні документи та пристрої з екранчиками, на яких блищали червоні й сині вогники. Місцевий правоохоронець, одягнений у синю форму з відзнаками на грудях, подивився на них гострим, холодним поглядом. Його постать була міцною, а голос — хрипкуватим і владним.

— Отже, хто ви і що робили на складі? — промовив він, пильно дивлячись на кожного з них.

Михайло поглянув на Ганса, чекаючи його відповіді. Той не виказував ні тривоги, ні страху, зберігаючи холоднокровний вираз обличчя. Після короткої паузи, під час якої він ніби обмірковував кожне слово, Ганс нарешті заговорив, спокійно, але з ноткою сарказму:

— Ви, певно, неправильно нас зрозуміли. Ми просто намагалися розібратися з вашим… специфічним асортиментом. Чи це тепер злочин — цікавитися вашою системою медичного постачання?

Він кинув короткий погляд на людей в чорному, немов чекаючи, чи схоплять вони його натяк.

— Ми могли б навіть стати вашими клієнтами, — додав він з легкою усмішкою. — Звісно, за умови, що нас не запідозрять у чомусь незаконному.

Михайло краєм ока спостерігав за тим, як обличчя чоловіка в чорному напружилось. Він виразно бачив, як у нього сіпнувся кутик рота, хоча той намагався зберегти холоднокровний вигляд.

— Ви, здається, нас не зовсім зрозуміли, — процідив чоловік через зуби, стискаючи руки за спиною. — Ви розумієте, що це серйозне правопорушення? Давайте ще раз — хто ви?

Ганс відчував, як всі троє потрапили в пастку, але поки не хотів розкривати занадто багато. Його досвід підказував, що в таких ситуаціях важливо тягнути час. Він помітив ледь помітний рух офіцера — той записував щось у невідомому йому алфавіті.

— Ми мандрівники, — відповів Ганс, не уточнюючи деталей. — Іноді людям потрібна допомога, і ми вирішили допомогти собі самі.

Відповідь насторожила офіцера, але він не подав вигляду, злегка похитуючи головою.

— Наголошую — тут я сталю запитання. 

Але троє незворушно мовчали. Тоді працівник правохороного органу міста Акваріум мовив:

- Заберіть їх геть і розсадіть по різних камерах, щоб не могли спілкуватися. 

Кілька охоронців одразу підійшли ближче, грубо розділивши їх. Михайло, Джон і Ганс зустрілися поглядами востаннє перед тим, як їх розвели в різні боки. Михайло встиг відчути глибоке занепокоєння — ситуація оберталася проти них, і тепер кожен залишався сам на сам зі своїми страхами та невідомістю.

Після декількох годин у напруженій тиші, під приводом фізичної потреби, Джон підвівся і звернувся до охоронця, який стояв біля дверей:

— Мені потрібно в туалет, — промовив він беземоційно, намагаючись зберігати вираз максимально нейтральним.

Охоронець окинув його поглядом, але не заперечував. Мабуть, вважав, що це буде малий клопіт, порівняно з іншими проблемами, які могли б виникнути. Він показав рукою на двері та мовчки попрямував за Джоном. Коридори закладу здавалися майже нескінченними, але Джон уважно вивчав усе навколо: різноманітні незнайомі пристрої, схеми безпеки, миготливі екрани.

На одному з екранів він помітив новинний сюжет, який неголосно, але чітко транслювався: місцевий канал повідомляв про потужний вибух у одному з торгівельно-розважальних центрів міста Вогняної Вежі. 

З екрана лунали слова репортера телеканалу Т-Аква, переповнені напругою й осудом:

— Трагедія у Вогняній Вежі — це наслідок халатності, чи не так? Де ж заходи безпеки, яких так бракує нашим громадянам? І де міська влада, яка обіцяла захищати людей, а натомість нехтує їхнім життям?

Джон відразу ж насторожився: це не виглядало як просто акт терору. Йому здалося, що це схоже на ретельно сплановану провокацію. І чому саме зараз, коли їх схопили? Чи не спроба це відвернути увагу громадськості, або навіть викликати реакцію у вищих ешелонах влади?

Михайло сидів у напівтемряві камери, намагаючись зберігати спокій, але сумніви й тривога дедалі більше його поглинали. Він відчував, як у грудях стискається біль — не фізичний, але настільки потужний, що здавалось, ще трохи, і він не витримає. Цей провал в операції — їх затримання, небезпечне становище, яке загрожує їм усім, — здавався результатом його необачності, і він не міг позбутися почуття провини.