Розділ 11

Залишивши автомобіль схованим за покинутими будівлями, троє друзів з трудом витягли Парітея і перенесли його до одного з закинутих складів, які знайшли раніше. Місце виглядало похмуро: голі стіни, уламки скла на підлозі, і майже не було світла.

— Ми можемо сховатися тут на деякий час, — промовив Ганс, оглядаючи порожню кімнату. Його голос лунав порожнім ехом. — Але нам потрібно вирішити, що робити далі.

— Думаю, спочатку треба його розбудити, — сказав Джон, витягуючи з кишені флакон зі снодійним. Він кинув погляд на бездиханне тіло Парітея. — Дозування було, мабуть, надто сильним.

— Коли він прокинеться, потрібно буде одразу його розпитати, — додав Михайло, нервово посміхаючись. — Але будьмо готові до того, що він буде дуже злий.

Ганс нахилився над чиновником і легенько струснув його за плече. Парітей повільно розплющив очі, погляд його був розмитий і дезорієнтований. Побачивши трьох чоловіків, що стояли перед ним, він запитав слабким голосом:

— Що сталося? Де я?

— Ти в безпеці, пане Парітей, — спокійно промовив Ганс, намагаючись контролювати ситуацію. — Але нам потрібно поговорити.

Парітей важко підвівся, тримаючись за голову. Його погляд знову повернувся до трійці перед ним, і він відчув хвилю тривоги.

— Хто ви такі? Чому я тут? — запитав він, намагаючись збагнути, що відбувається.

Михайло нахилився ближче до чиновника, його голос був напружений і холодний:

— Ми знаємо, що ти маєш інформацію про нашу колегу, Амелі. Нам потрібно знати, де вона.

— Я не маю жодного уявлення, про що ви говорите. Я тут взагалі ні до чого, — відповів Парітей, знизуючи плечима.

Михайло глянув на своїх товаришів, що стояли позаду нього, а потім повернувся до чиновника з рішучістю в очах:

— На машині, яка забирала Амелі, був знак ордеру. І не кажи, що ти не знаєш, про що йде мова.

Парітей на мить замовк, очі його зблиснули нервовістю. Він спробував виглядати незворушним, але помітно нервував:

— Ордер? Це абсурд! Ви нічого не доб’єтеся, тиснучи на мене. Вам краще піти, поки все не стало ще гірше.

Михайло зрозумів, що слова тут не допоможуть. Він оглянув кімнату і побачив старий шланг, підключений до водопостачання. Ідея спалахнула в його голові, і він повільно підійшов до шланга, кинувши швидкий погляд на Парітея.

— Що ти збираєшся зробити? — запитав Джон, помітивши рішучість в очах Михайла.

— Розговорити його, — коротко відповів Михайло, стискаючи шланг у руках.

— Не перегни палку, — прошепотів Ганс на вухо своєму товаришеві.

Михайло нахилився до чиновника, тримаючи шланг так, щоб той бачив, що відбувається:

— Останній раз питаю: де Амелі?

Парітей затримав дихання, але не відповів. Михайло, не чекаючи більше, різко відкрив вентиль. Потужний струмінь води вдарив у лице чиновника, збиваючи його з ніг. Той панічно закричав, хапаючи ротом повітря, поки вода заливала його очі й рот.

— Зупиніть це! Ви що, з розуму зійшли?! — кричав Парітей, намагаючись підвестися.

— Де вона? — Михайло вимкнув воду, але чиновник уперто мовчав, дивлячись злими очима. Тож він знову повернув вентиль.

Парітей почав захлинатися, не витримуючи тиску, і зрештою здався, хрипко промовивши:

— Еліас... Її тримає Еліас... В резиденції... Прошу... Зупиніть воду!

Михайло нарешті вимкнув шланг, і чиновник упав на коліна, тремтячи від переляку і холоду. Він був весь мокрий, безсило схиливши голову.

— Що ми будемо робити з ним? — запитав Джон, оглядаючи чиновника з жалем.

— Можемо стерти йому пам'ять за останню добу, — запропонував Ганс. — Тоді він нічого не згадає.

— Ти можеш це зробити? — запитав Джон.

— Без спеціального обладнання — ні, — відповів Ганс, зітхаючи.

Михайло задумався, потім його очі загорілися рішучістю:

— Ми можемо пограбувати місцеву аптеку або медичний заклад. Отримаємо потрібне, і він нічого не згадає.

Вони всі кивнули, погоджуючись. Залишивши Парітея зв'язаним у покинутому складі, вони вирушили за необхідним медичним препаратом.

Заховані в тіні від покинутих будівель, Михайло, Джон і Ганс пересувалися обережно, не привертаючи зайвої уваги. Їхньою ціллю був склад медикаментів, де вони сподівалися знайти препарат для стирання пам’яті чиновника. Після швидкого огляду будівлі, Михайло знайшов слабке місце у захисті — невелике вікно на першому поверсі, через яке можна було непомітно проникнути всередину.

Вони без зайвих слів піднялися через вікно. Усередині панувала тиша, порушувана лише їхніми кроками по холодній підлозі. Полки були заставлені різноманітними флаконами, капсулами та ампулами. Ганс, як досвідчений хімік, повинен був визначити потрібний препарат, але одразу зрозумів, що це буде складніше, ніж він очікував.

— Чорт, — прошепотів він, оглядаючи етикетки. — Це зовсім не те, що ми звикли бачити на Землі.