Розділ 10

На задньому дворі будинку, де всередині лунали звуки святкування, троє друзів стояли в тіні дерев, намагаючись залишатися непоміченими. Вечірній вітерець приніс їм запахи їжі та квітів, що росли навколо, але вони не звертали уваги на це — їхні думки були повністю зайняті планом.

— Треба діяти швидко, — прошепотів Джон, обережно оглядаючи територію. — Ніхто не повинен помітити нас, поки ми не зникнемо разом із цим чиновником.

— Як же ми увійдемо всередину? — задумливо запитав Михайло, намагаючись розібратися в ситуації. — Якщо є охорона, то вони можуть підняти тривогу, щойно ми перетнемо поріг.

Раптом Джон озирнувся на стіну другого поверху і запропонував:

— А давайте заліземо на другий поверх. Його кабінет повинен бути там.

— Лізти? — перепитав Михайло, піднімаючи брови. — Ми ж не альпіністи.

— Ну, єдине, що в нас є, це наші ноги й руки, — знизав плечима Джон.

План здався їм не таким уже й складним, але коли вони підійшли ближче, ситуація набрала кумедних обертів. Спершу Джон намагався залізти, але підсковзнувся на гладенькій стіні, як у сцені з мультфільму, і ледь не впав. Михайло підштовхнув його знизу, намагаючись допомогти, але замість цього Джон випадково наступив йому на руку.

— Ай, обережніше! — прошипів Михайло, стискаючи зуби від болю.

— Я лише спробував допомогти! — пробурмотів Джон, намагаючись не засміятися.

Нарешті, Джон зловився за віконну раму, але Ганс, який стояв внизу, вирішив допомогти ще більше і почав піднімати його за штани. Це закінчилося тим, що Джон ледь не впустив їх обох, але зміг зачепитися і висмикнув штани назад на місце.

— Хлопці, мені здається, що ми схожі на комедійний дует, — пробурмотів Ганс, коли йому, нарешті, вдалося теж залізти на стіну, але він завис у найбільш незручному положенні, ніби кішка, що спробувала влізти на дерево.

Михайло намагався не сміятися, коли, піднімаючись останнім, він теж потрапив у неприємності: заплутався в кущах біля стіни і злетів з них, звиваючись як черв’як. Він з великим зусиллям випростався і знову почав лізти вгору, сподіваючись, що ніхто не побачив його незграбних спроб.

Зрештою, троє друзів виявилися на другому поверсі, важко дихаючи і витираючи піт з лоба, але з відчуттям неабиякого досягнення.

— Ну, що, готові? — тихо запитав Джон, витираючи долоні.

— Якщо це означає, що нам не доведеться більше лазити по стінах, тоді так, готові, — відповів Ганс, намагаючись випростати руки після їхнього пригодницького підйому.

Всі троє переглянулися і тихенько направилися до кабінету чиновника. 

Всередині панувала тиша, яку порушували лише приглушені звуки музики й розмов, що долинали з першого поверху. Кабінет був просторий, з високою стелею і великими вікнами, крізь які пробивалося світло нічних ліхтарів. Полиці були заставлені товстими книгами, а стіни прикрашали картини в масивних золотих рамах, на яких були зображені сцени з історії міста.

Михайло підійшов до масивного дерев'яного столу, що стояв посередині кабінету, і з цікавістю поглянув на папери, розкидані на ньому. Його увагу привернув архаїчний телефон із золотистою трубкою, що стояв на одному з кутів столу.

— Хто б міг подумати, що такі телефони досі використовуються, — зауважив він тихо, витираючи долоні об штани.

Джон тим часом оглядав масивний шкіряний диван, що стояв біля каміна, в якому ледь тліли вуглики. У кімнаті відчувався легкий аромат деревини і чогось заспокійливого, наче запаху свіжозвареної кави.

— Це місце виглядає так, ніби в ньому вирішуються дуже серйозні справи, — сказав Джон, вдивляючись у портрет на стіні. — Як ви думаєте, що він тут ховає?

Ганс, розглядаючи шафу з дрібничками, помітив щось на столику біля дивана. Він підійшов ближче і побачив маленький флакон зі снодійним, що стояв поруч із чашкою.

— Дивіться, що я знайшов, — прошепотів Ганс, піднімаючи флакон і показуючи його друзям. — Снодійне. Можливо, воно нам згодиться.

— Це може нам стати в нагоді, — прошепотів Ганс. — Як щодо того, щоб підмішати це в місцевий напій?

Джон кивнув, уважно оглядаючи кімнату. Потім його погляд зупинився на дверях, що вели до іншої кімнати. Він відчинив їх і знайшов там комплект одягу офіціанта.

— Слухай, Михайле, — промовив Джон, повертаючись до друзів, — що якби ти переодягнувся в цей одяг і подав чиновнику напій зі снодійним?

Михайло був явно не в захваті від цієї ідеї, але зрозумів, що іншого варіанту у них немає. Після кількох секунд вагань він зітхнув і погодився.

Вони швидко підмішали снодійне у місцевий алкогольний напій, який був дуже популярним серед мешканців міста. Напій мав характерний колір і легкий, фруктовий аромат, що ідеально приховував запах снодійного. Завданням Михайла було подати цей напій чиновнику перед тим, як заманити його до кабінету під приводом важливого дзвінка.

Михайло, переодягнений в одяг офіціанта, злегка нервуючи, наблизився до чиновника з підносом, на якому стояв келих із підмішаним снодійним. Чиновник, не підозрюючи нічого, підняв келих і випив його до дна. Михайло зітхнув з полегшенням, але цей спокій тривав недовго.