Розділ 2

Отямився Михайло коли неподалік нього бігали якісь люди в червоних халатах. Вони розмовляли незрозумілою мовою. “Оце так вдарився головою, що маю галюцинації” - розмірковував він, почухуючи шишку на голові. Математик не міг второпати де це він знаходиться. Навкруги все нагадувало якийсь шпиталь. Михайло поглянув у вікно. Там росло дерево яке трохи нагадувало кипарис. Повернувши голову в інший бік він побачив там Амелі. В неї було перебинтоване плече. Математик хотів було щось сказати їй, але побачив що вона спить. тому не став тривожити.

В розумі в Михайла Мельника стало потроху прояснятися і він пригадав пригадав про політ та аварійну посадку, про яку оголосила Джесіка. Математика стало бентежити безліч питань - що сталося? де вони? де решта членів екіпажу? Він спробував підвестися і сісти, але м’язи спини заболіли. Тому Михайло тільки заойкав. Одразу до нього підійшла жінка в червоному халаті і жестами показала, що краще лягти. Він послухав її.

На вигляд інопланетяни були такі ж як і ми земляни. Так само мали дві ноги і дві руки, одну голову та тулуб. Тільки шкіра була трохи жовтувата. 

Іноплонетяни спілкувались з постраждалими з корабля за допомогою жестів. І якщо звичні речі типу попити, та болить можна якось було показати. То розпитати в них, про те, що сталося з ними математикові якось не вдавалося. Мови він їх не знав. Цією справою мав займатися лінгвіст. Але його поряд не було. (Пізніше з’ясувалося, що він у сусідній палаті з Гансом). На щастя Тапісці зрозуміти чого хоче пацієнт і за кілька хвилин до палати принесли екран чимось схожий на телевізор і мультимедійну дошку водночас. Інопланетяни показали декілька відео Михайлові. Він збагнув, що то були нарізки сюжетів їхніх каналів новин. 

Як з’ясувалося з тих відео корабель зазнав аварії. І тепер Михайло, Амелі, Джон та Ганс знаходилися в лікарні одного з міст планети Трапіст. На щастя в усіх четверьох були не смертельні пошкодження та поранення. Щодо двох пілотів Джемса Андерсона та Джесіки Вільямс - то, на превеликий жаль, вони обоє загинули. Остання новина засмутила Михайла він відвернувся від екрану давши зрозуміти, що побачив достатньо. Трапісці із зрозумілістю покивати головою і винесли екран. 

Коли Амелі прокинулася, Михайло обережно підійшов до її ліжка та посміхнувся. Знеболювальне, що йому вколола медсестра давало змогу невідчувати майже болю.

— Привіт, Амелі, — прошепотів він, нахилившись ближче. — Як ти себе почуваєш?

Амелі повільно кліпнула очима, намагаючись сфокусувати погляд на Михайловому обличчі. Вона спробувала щось сказати, але лише хрип вирвався з її горла.

Михайло взяв її за руку та ніжно погладив.

— Не напружуйся, — заспокоїв він. — Все буде добре. Ми на Трапісті. Нас врятували місцеві жителі.

Амелі знову спробувала заговорити, цього разу з більшим успіхом.

— Трапіст? — прошепотіла вона. — Що сталося?

— Наш корабель зазнав аварії, — пояснив Михайло. 

Амелі кивнула, все ще намагаючись осягнути все, що сталося.

— А інші? — запитала вона.

— Джон і Ганс теж тут, — відповів Михайло. — Вони отримали легкі поранення, але вже йдуть на поправку.

Амелі зітхнула з полегшенням.

— А пілоти? — прошепотіла вона, боячись почути відповідь. Вона інтуїтивно відчувала, що щось не так.

Михайло опустив голову.

— Вони... не вижили, — тихо сказав він.

Амелі закрила очі, відчуваючи, як сльози навертаються на її вії. Вона втратила двох друзів, двох відважних пілотів, які віддали свої життя, рятуючи інших.

Михайло обережно обійняв її, намагаючись передати свою підтримку та співчуття. Вони ще довго сиділи мовчки, обіймаючи одне одного, намагаючись змиритися з втратою та знайти сили рухатися далі.

Минуло тижня зо два і всі четверо землян покинули лікарню міста Керамі. Їх повезли на авто, яке як виявилося працювало на топливі з льоду води. Спершу їх повезли до місця аварії корабля. Там на них чекав трапіст, який як здогадався Ганс займає високу посаду в цьому містечку. Хімік так і промовив колегам

- Певно це їх владна шишка. Бачите який костюм - кивнув він в сторону інопланетянина.

Той, побачивши наближавшихся до нього землян, підняв вгору руки лодонями до них. На Трапісті це, як вже зрозуміли космічні подорожувальники, означало доброзичливе вітання. Коли четверо підійшли ближче, приязно посміхнулися до нього.

- Я командир міста Вогняної Вежі. Мене звати Морі Шел. Шановні земляни, як ви вже знаєте ваші пілоти загинули. Ми б хотіли передати те, що знайшли від їх тіл.  Нажаль ми не знаємо які традиції з поховання на Землі. Тому очікую що ви підкажете як допомогти вам здійснити останню шану вашим товаришам. . 

- Мені нічого не зрозуміло, окрім того, що його звати Морі Шел - прошепотів Ганс Джону. Той тільки злегка кивнув головою. 

Та й Михайлові з Амелі також було невтямки, що хотів сказати цей інопланетянин. Михайло навіть не зміг второпати як лінгвіст серед купи незнайомих слів зумів виокремити їм’я представника влади. Лише сумні очі давали підказку математику, що не радісне він говорити. Коли ж Морі Шел відійшов в бік, то Михайло, Амелі, Ганс та Джон зрозуміли в чому була причина сумної інтонації. Позаду інопланетянина стояли два невеликих за розміром дерев’яні ящики. Не важко було здогадатися, що в них були рештки пілотів Джесіки та Джемса.