Підвал

Холод і голод - це все, що міг відчувати Кевін. На їх фоні багаточисельні рани, достатньо глибокі, щоб завдати болю, але не достатньо, щоб убити крихітний організм одинадцятирічного хлопця, зовсім не відчувались. Як і не відчувався жахливий запах, що в'ївся у кожен сантиметр стін цього невеликого підвалу. Будь-яка інша людина б охарактеризувала його, як запах смерті, який особливо жахливий у повній темряві, що оточувала дитину. Але він до цього вже звик, бо пробув у підвалі тиждень, якщо не більше. За цей час його шкіра стала достатньо прозорою, щоб було видно скелет. Сил не вистачало майже ні на що, і все що залишилось - це надіятись. Надіятись на те, що все буде добре. "Все буде добре",- знову і знову повторяв Кевін в своїх думках. Мама завжди так казала і до цього випадку принцип ні разу не підводив. Спочатку хлопчик говорив це в голос, поки ще міг, а зараз йому потрібна енергія для здійснення свого плану. Вся надія тільки на план і більше шансу не буде. Його думки були сплутані, мимолітно пролітали і ніби створювали замкнуте коло, де Кевін згадував щось хороше з минулого, а потім миттєво занурювався в дійсність. Все підкреслюється контрастом, а в даному випадку контраст явно працював не на користь Кевіна. Єдиний мотив, який чітко простежувався в кожній думці - це страх. Самий сильний страх, який тільки можна собі уявити. Він складався із бажання побачити дорогих людей, признатись Ембер в симпатії, закінчити школу, вибрати професію і взагалі прожити повноцінне життя, що більше ніколи не станеться. Але все це було мотивацією для дій і робило його неймовірно рішучим. Тишину порушив ключ, вставлений у двері підвалу. Кулак хлопця зжав осколок скла, недавно знайдений на підлозі. І з його руки потекла кров. Кевін, навіть, не помітив болю, бо був зосередженим на дверях, які зі скрипом повільно відчинялися, як і всі дні до цього. Серце швидко билось, прагнучи випригнути з грудей, руки тряслись, а на очах наверталися сльози. Він чекав, коли все закінчиться, коли за ним хтось прийде, але ніхто так і не прийшов. Надія покидала його організм, залишаючи місце тільки для страха. Настала пора брати ситуацію в свої руки. Кожен раз високий чоловік спускався по сходах вниз, сідав напроти Кевіна і просто дивився. В ті моменти його обличчя набувало дивного моторошного погляду, а жахлива посмішка стала причиною нічних кошмарів. Мета у цих дій не прослідковувалась, від чого ставало ще страшніше. Спочатку чоловік тримав дитину зв'язаною, а у випадку, якщо хлопець починав кричати не стомлювався повторювати повністю спокійним голосом: «тебе і так ніхто не почує", і був правим: стіни дому не пропускали звуків. Він не давав їжі, тільки воду не самої кращої якості, що з часом перестало мати значення. Згодом загадкова фігура розв'язала Кевіна, напевно, знаючи, що той не має сил втікти. А кожен раз, при кожній спробі робив порізи на тілі ножем. У Кевіна було багато ран. Для незрозумілого чоловіка це було лише грою і хлопець вирішив грати по правилам: він спокійно сидів уже декілька днів, борючись з бажанням ударити мерзотника. «Ще не час...Все буде добре",- безперервно повторював собі сміливець. З покірністю хлопця чоловік почав сідати все ближче і ближче. Цього разу все йшло точно по сценарію, поки хлопець, а точніше те, що колись ним було, не всадив осколок у його щоку. Невдала спроба перерізати шию не дезорієнтувала Кевіна і тот почав біжати так швидко, як тільки міг. І ось хлопець піднімається по сходах, які в ту мить нагадувала безкінечну дорогу болю. Він минав сходинку за сходинкою, знаючи, що все в цьому світі має завершення. І ось опинившись в незрозумілій, темній кімнаті, його фантазія зобразила безмежний горизонт, який ставав ще більшим з кожним новим кроком. Кевін старався не думати як, а просто бігти, поки не покинув кімнату, сам того не помітивши. Він продовжував втікати, усвідомлюючи, що остались ще одна перешкода у вигляді вхідних дверей. Минувши їх настане свобода, а що буде дальше вже не має значення. «Швидше, швидше",- повторює він, чуючи поспішні кроки, що доносяться знизу. Залишилось ще трохи, щоб покинути цей дім. Він повертає ручку і на ногах, яких зовсім не відчуває, вибігає на вулицю, продовжуючи свій путь, хоч був готовим впасти від втоми і більше не встати. Це бажання здавалось таким солодким. Світло від вуличних ліхтарів було таким яскравим, а невеличкі будиночки цікавими і дивовижними. Свіже повітря наповнює легені і страх поступово відступав, на його місце приходило щастя, яскравіше за будь-що у цьому світі. Він не міг повірити, що вибрався з цього дому живим. Його плани та мрії знову набули сенсу. І тут хлопець відчуває різку біль в затилку, секунда шоку і смерть. Пуля миттєво вбила його і звільнила від страждань, хоч і не так як Кевін надіявся...