1 розділ

Як зазвичай, я взяла на повідок собаку, та попрямувала гуляти з нею. У ліс в який ми мали прямувати, був височенний маєток, що майже зливався із лісом. Ліс мав темну атмосферу, що ніби говорила не йти туди, але мене навпаки тягло туди, немов муху на мед. Із-поміж дерев, виднілись високі, готичні шпилі, як у середньовічних замків, були ледве помітні. А він доволі високий, декілька поверхів точно є. Мені, страшенно хотілось туди потрапити. 

Подейкують, за місцевими легендами, ліс та маєток були прокляті, ніхто ще звідти не повертався. Звучить цікаво, чи не так? Я хочу перевірити чи правда, те що звідти ніхто не повертається.  І звичайно, як я таке могла оминути? Буде, образливо, якщо мені не вдасться туди потрапити. Також, я любила все пов'язане із містикою, але страшенно боялась змій.

Моя фобія, до повзучих з'явилась, через те що мене одного разу вкусила отруйна змія. Я просто гуляла одного літнього ранку і випадково наступила на її хвіст. Змійка образилась і помстилася, залишивши на моїй нозі укус. Ох, і мстиві ці змії. Потім, мені стало дуже погано, здається я тоді знепритомніла. Отямилась я лише в реанімації. Можливо, хтось повз проходив та викликав швидку. Почувалася, я на той момент ніби помираю. Мені повідомили, що без свідомості в тяжкому стані, я пролежала, аж два місяці. Але добре,  що все обійшлось, і я зараз жива. Виявилось, що в більшості випадків люди помирають від її яду. Але я виявилась міцним горішком, тому вижила. З тих пір, я боюсь всіх видів цих повзучих. 

Пішла, звичайно, до лісу я таємно, лише при всяк випадок залишила записку для рідних. Я пообіцяла що повернусь, і доведу що це просто місцева легенда, в яку не варто вірити.

Ліс був доволі далеко, тому ми вирушили вранці, та взяли зі собою їжу і воду. Повернемось десь ввечері, — приблизно розрахувала я. 

Дорога тяжка, ліс виявився набагато далі, ніж я мислила. Коли я помітила, що ліс був більш ближче. В мене почало ніби двоїтись в очах, чи то галюцинації, я так і не зрозуміла. А бачила я багато веселок, вони були всюди. Куди б я не поглянула, кольорові дуги були скрізь, ледве не кожен метр був встелний ними. Можливо це сон чи я маю якусь психічну хворобу? А може, я просто себе накручую і це особливість тутешнього клімату. Говорили мені вчити географію та біологію, а я не послухалась, тепер не знаю, це у мене проблеми з головою чи реально особливості тутешнього клімату. В цю мить собака почала вирватись з повідка, але я нічого не помічала, тому що думала звідки взялись ці веселки. Може я хвора? Отямилась, я надто пізно, лише тоді коли в моїх руках залишились, лиш залишки повідка. Озирнувшись, я помітила, як собака мчалась до однієї із веселок. Я з відчаєм скрикнула:

 — Гельда, не біжи туди, там може бути небезпечно...

Але собака не відреагувала ніяк, лише мчалась від веселки до веселки. Я вигукувала її ім'я. Та даремно, вона ніби оглохла. Навздогнати, я її не в силах, ну подумайте собі у неї чотири лапи, а у мене лише дві ноги. Різниця очевидна, тому я їй навіть в конкуренти по швидкості не підходжу. Плюс я часто прогулювала фізкультуру, тому моя фізична форма була так собі.

Собака метляла між веселками, ніби щось шукала, але що? Здається віднайшла, Гельда підбігла до найбільшої і найяскравішої веселки. Вона на мить зупинилась, ніби приймала рішення і здається таки прийняла, адже рванула вона із всієї своєї швидкості на кольорову дугу. І собака зникла разом із веселкою. І як таке можливо? Може це просто дурний сон? Я кинулась до однієї із веселок, але як тільки я до неї доторкнулась, вона розтанула в повітрі. Я метляла від веселки, до веселки,  але вони зникали тільки я до них доторкалась, ніби їх ніколи і не існувало. Я кликала її, але в відповідь не чула веселого гавкотіння. Через деякий час сили покинули мене, і я впала й знепритомніла на м'яку, зелену траву. 

Ця собака для мене була цінною, адже вона дивним способом опинилась у моєму будинку в день зникнення моєї сестри, пам'ятаю, то було її день народження. Коли я зайшла до її кімнати я побачила її порожньою, і посеред кімнати спала велика, біла, пухнаста і блакитноока собака. Після декількох годин пошуків, її не знайшли.

Через 3 роки, з моменту зникнення, сестру так і не знайшли, тому всі вирішили, що її викрали та вбили. Проте я не вірю, я все ще наївно вірю, що вона повернеться, хоча минуло вже сім років. 

Я тривалий час не могла визначитись із іменем для собаки. Але потім, все ж таки зупинилась на імені сестри, вона мені аж надто нагадувала сестру. 

Отямилась я, від чієгось голосу. 

—Лайла. – та, це ж моє ім'я, я це зрозуміла і здивувалась.

Я підвелася, ноги страшенно боліли, поки я бігала між тими веселками в надії віднайти Гельду, я встигла страшенно втомились. Неочікувано, але моїй руці ще й досі був відірваний повідок, тепер це єдине що від неї залишилось.

Сумно зітхнувши, я озирнулась, але нікого не побачила, дивно. І в цю мить, я зрозуміла що я не знаю де я, все було таким незнайомим, веселки кудись зникли і ліс, що чорнів вдалині теж. Де я? І як я повернусь додому? Навколо була зелена трава, жодного дерева, степ одним словом. Я знову почула, як чийсь голос вигукнув моє ім'я...