Зоставшись на самоті, Оліандр почав кидатися з одного кутка клітки в інший, не тямлячи себе від люті та безпорадності. Йому просто у голові не вкладалися усі події останніх кількох хвилин. Впродовж довгих років свого ув’язнення він уже змирився з думкою, що проживе у цій залізній клітці до кінця свого життя. Він уже не переймався жахливими умовами свого існування, щоденними катуваннями-перетвореннями, він просто заплющив на все це очі, адже надія вже давно покинула його. Олеандр уже давно перестав терзати себе марними сподіваннями, коли це раптом нізвідки у темниці, куди ніхто, крім його мучителя не смів заходити, перед його кліткою з’являється прекрасна юна дівчина. Її поява немов розбудила його від довгого сну, пробудивши у ньому нестямну жагу до життя. Всього на мить вони зустрілися поглядами, проте цього їм було достатньо аби зрозуміти, що вони створені один для одного.
Від однієї лиш згадки про непритомну Мелінду, чиє життя висіло на волосині, Олеандра кидало в жар. Він знав, що мусить якось діяти, проте не бачив жодного виходу з цієї жахливої ситуації. Для того, щоб врятувати кохану йому необхідно було самому спершу вибратися з клітки, замкненої магічним закляттям, що йому не під силу. Він вже майже зневірився, коли раптом він згадав слова свого батька: «Драконів подих полум’ям відчиняє усі замки, а дракон завжди жив, живе і буде жити у тобі, синку, незважаючи ні на що…» «Отож аби вибратися з клітки я повинен перетворитися на дракона», –розмірковував Оліандр. Однак проблема полягала у тому, що маг контролював його перетворення, тож він міг перетворитися на гігантського ящура лише якщо цього забажає старий дідуган, а будь-які спроби перетворитися самому неможливі. Колись він пробував це робити кожного дня, однак йому це не так і не вдалося, проте цього разу кохання до Мелінди надавало йому сил.
Оліандр подумав про кохану та уявив себе у подобі грізного ящура – і, о диво, він такий перетворився на могутнього вогнедишного дракона., який вирвався на волю із жалюгідної клітки. Одного сильного маху крильми було достатньо аби дістатися поверхні, ще один мах і Оліандр влетів у палати мага. Один вогненний подих і чаклун зник, наче його й не існувало. Побачивши непритомну Мелінду на плитах, Оліандр одразу став знову собою і побіг до коханої. Вона була дуже блідою та холодною, і на якусь мить він навіть було подумав, що втратив її, проте в обіймах Оліандра вона одразу розплющила очі і в них світилася безмежна любов і щастя.
– Ти врятувала мене, Меліндо, – з глибокою вдячністю та коханням мовив Оліандр.
– Ти сам себе врятував, Оліандре, ти повірив у себе і це розігнало чари.
– Без тебе, кохана, мені б цього не вдалося, адже саме ти пробудила у мені цю жагу до життя і саме кохання до тебе надало мені сил. Тепер ми навіки будемо разом і ніхто й ніщо не зможе нас розлучити.
Так і сталося. Вони жили довго й щасливо у Темному замку Темного лицаря, таємниця якого була відома лише їм обом…