Розділ 12

В той день густий сніг посипався з неба несподівано і Бостон перетворився на місто з казок. Сніжні пластівці, схожі на пір'я з крил янголів, кружляли в химерному танці, а потім плавно і граціозно опускалися на дахи будинків та тротуар. Скуті заморозками, вони не боялися того, що можуть розтанути.

Рене стояла біля вікна маєтку Гамільтон-Холл і з легким сумом спостерігала за тендітними, але витонченими сніжинками, схожими на балерин з чудового балету, який напередодні ввечері вони дивилися разом з бабусею Хетті.

— Здрастуй, моя Ластівко, — на порозі вітальні з'явився дідусь Патрік.

Він повільно йшов до неї, спираючись на свій ціпок зі срібним набалдашником, і усміхався ласкавою лагідною усмішкою, яка здалася їй раптом якоюсь по-новому рідною.  Рене вловила в ній щось давно забуте, але дуже близьке.

— Привіт, дідусю, — Рене підійшла до нього і сіла поруч на один зі старовинних диванів, за наполяганням мами недавно перетягнутий новим відрізком тканини.

— Як справи в коледжі? — поцікавився Патрік та обійняв її за плечі.

— Чудово. Спасибі за те, що погодився побути гостем на нашій відкритій лекції по бостонським підприємцям двадцятого століття, — відповіла вона.

— Як я міг відмовитися, якщо припадаю онуком одному з найвідоміших, — гордо усміхнувся Патрік.

— Ходімо пити чай, — з холу почувся мелодійний голос Хетті. Вона заглянула в вітальню і поманила їх за собою. — Дзвонила Сара, вони з твоїм батьком підписують якісь важливі папери в офісі компанії і затримаються.

— Вони прийняли рішення співпрацювати з агентством Пакстон? Молодці, — усміхнувся Патрік, піднімаючись. — Рене, мила, здався тобі чай з двома старими. На вулиці така чудова погода, ти не хочеш прогулятися парком?

— Патріку, яка чудова ідея, — підтримала Хетті, поклавши долоню на його зігнутий лікоть. — Так, Рене, сходи неодмінно.

— Я й сама подумувала піти. Ви гадаєте, то гарна ідея? — Рене вигнула брови.

— Звичайно, — одночасно відповіли Хетті й Патрік.

— Тоді я зараз і піду, — Рене усміхнулася й покинула вітальню, а незабаром почувся стукіт вхідних дверей маєтку.

Хетті та Патрік глянули одне на одного і на вустах обох заграла загадкова усмішка.

Ніколас з сумом дивився у вікно маєтку Аргайл-Хауз. Автомобілі, що пролітали по дорозі, більше його не дивували, але й не радували. Його зовсім не радував час, в котрому він провів кілька тижнів. Все навколо було чужим та лякало. Так, нова епоха лякала лорда Філбеккера куди більше, аніж Перша світова війна, яку він пройшов. Ніколас відчував тут себе іншим: самотнім та загубленим.

Заради Лілі з Шоном намагався прийняти нові правила нового життя, але душа його кровоточила з кожним днем ​​все сильніше. Ніколас знав, що світ Лілі для нього назавжди залишиться чужим, що він назавжди залишиться чужим в її світі.

Хто б міг подумати, але Ніколас Філбеккер, той самий, що славився своїм залізним самовладанням і вмів приймати будь-яку важку ситуацію лише здивовано зігнутою бровою, тепер буде тужити і сумувати. Напевно ніхто. Він намагався не видати Лілі й тіні своєї печалі, але вона дуже добре його знала, тому напевно вже розкрила гірку таємницю.

Ласкаві долоні лягли на його очі, а біля вуха почувся ніжний шепіт:

— Вгадай хто?

— Кохання всього мого життя, — відповів Ніколас і перехопивши її руки, витончено торкнувся вустами кисті кожної.

— Ніколи не втомлюся слухати це, — промовила Лілі з блаженною усмішкою.

— Ніколи не втомлюся повторювати це, — відповів.

— Скажи мені, що тебе мучить? — раптом запитала вона.

Ніколас фальшиво усміхнувся:

— Нічого.

— Я знаю, що ти брешеш, а ти знаєш, що я це знаю, — Лілі взяла його руку в свою і, підвівши до дивану, посадила поруч з собою.

— Лілі, я не хочу, щоб твоє захоплення мною вичерпалося подібно струмку в непомірно літню спеку, — він провів кінчиками пальців по її щоці.

— Ніколи цього не станеться, — впевнено відповіла вона.

— Занадто багато «ніколи» в наших відносинах. Іноді я боюся, що ці «ніколи» з позитивних плавно перетечуть в негативні, — Ніколас опустив голову і подивився на носки своїх кед, а потім різко підвів погляд на Лілі. — Я навчений завжди говорити те, що думаю в очі співрозмовнику, а брехати тобі — це взагалі просто злочин.

— То скажи як є. Я підтримаю все, що ти скажеш чи зробиш. Ніккі, ти ж знаєш, — Лілі стала серйозною. — І при будь-якому розкладі — ти мій герой. Все життя бути ідеальним неможливо. Навіть задля мене.

— Лілі, напевно це слова не справжнього чоловіка, ти вже вибач, але мені важко жити в твоєму світі. Я думав, що звикну, проте не можу. Як не намагаюся! Мені чуже все те, що я бачу: одяг, в якому я ходжу, люди, які мене оточують, потік інформації, який я отримую.  Тут гарно. Тут повна свобода в думках, словах, діях та проявах почуттів, але таке життя не для мене.

Лілі дивилася на нього не виказуючи жодних емоцій.

— В кілька разів сильніше, аніж мав би, я ненавиджу Першу світову за те, що вона навчила тебе приховувати свої почуття, — зітхнув Ніколас. — Я зовсім не розумію, про що ти зараз думаєш.

— А я ніколи не могла зрозуміти твоїх думок і нічого, — усміхнулася Лілі. — Ніккі, ти хочеш повернутися в минуле?

— Ніккі! Боже мій! Так мене не називають років з семи і я ненавиджу це зменшувальне, а ось з твоїх вуст воно звучить настільки приємно, що у мене тремтить серце, — сумно усміхнувся Ніколас.

— Мені дозволено багато чого, — мрійливо зітхнула Лілі.

— Тобі дозволено все, Лілі Трілборн. Ти ж розпоряджаєшся серцем лорда Ніколаса Філбеккера. Жаль тільки, що тут це не означає геть нічого, — відповів він все з тією ж сумною усмішкою.

— Тебе гризе саме це? Ситуація, що в минулому ти мав вагу в суспільстві і з тобою рахувалися, а тут ти простий хлопець, — промовила Лілі.

— Тут я — ніхто! А для людини, якій з пелюшок впроваджували зворотне, це важка ноша.  Непосильна! — Ніколас відвів сумний погляд. — Я не виправдовую твоїх надій.