Розділ 10

2016 рік.  Бостон. США

Шон втомлено присів на край ліжка і обхопивши голову руками заплющив очі.

— Ти сказав їм? — запитала сумно Рене.

— Так. Я їм сказав. Це було жахливо. Лілі і Ніколас мертві, а я нічого не зробив для того, аби врятувати їх.

— Ти зробив дуже багато, — Рене присунулася ближче до нього і поклала руку на його плече.

— Рене, я жалюгідний. Я такий жалюгідний у своїх спробах змінити те, що змінити неможливо, — гірко прошепотів Шон. — Бачила б ти Джеймса і знала б, яким був Ніколас. Мені ніколи з ними не зрівнятися. Я ні на що не здатний. Мене виховали таким.  Ненавиджу епоху, в якій живу. Тут людям чуже почуття обов'язку, віра в себе і свої сили.  Чужа сила волі та бажання йти до своєї мети, не боячись наслідків.

— Ти найдивовижніший хлопець двадцять першого століття, серед усіх, кого я знаю, — Рене несвідомо потягнулася до нього, але, вловивши її порив, Шон м'яко відсторонився. — Пробач, я не знаю, що на мене найшло. Я...

— Чому ти не пішла за мною? Ти ж нарешті зважилася побачити минуле своїми очима, — змінив тему Шон.

— Ти не повіриш, але я не можу цього зробити, — з іронічною усмішкою відповіла Рене.

— Як це? — Шон здивовано дивився на неї.

— Ось так, — на доказ своїх слів Рене підійшла до дзеркала і торкнулася його рукою. За сріблястою поверхнею пройшли легкі брижі і Рене смикнула долоню назад. — Воно ще й вдаряє мене струмом.

— Нічого не розумію, — Шон підійшов до дзеркала та торкнувся його сам, взявши Рене за руку. Він відчув легкий удар струмом, що пройшов крізь все тіло до кінчиків пальців.

— Бачиш? — Рене звела брову.

— Так. І бачу, і відчуваю, — кивнув Шон.

— Ще одна нерозв'язана таємниця, — зітхнула Рене.

— Ще одна, — розгублено повторив Шон. — У будь-якому випадку тепер воно дійсно нам вже не знадобиться.

— Що ти задумав? — Рене потягнулася до нього. — Шон?

— Задумав знову розбити це кляте дзеркало і розкидати його уламки по всьому світу, щоб більше ніколи воно вже не було зібране і більше нікому не принесло той жахливий біль, який принесло мені, — закричав Шон, торкаючись рукою дерев'яної рами.

В ту саму мить стільниковий Рене голосно запищав і вона швидко прийняла виклик.

— Привіт бабусю. Що розповісти? Звідки я знаю Шона Трілборна? — Рене зиркнула на Шона. — Він мій друг. Що трапилося? Так, я можу приїхати, але...

Рене здивовано подивилася на телефон, а потім знову на Шона.

— Що вона сказала? — запитав Шон.

— Що ми повинні терміново приїхати до неї. У неї є послання для Шона Трілборна, — розгублено відповіла Рене. — Послання від його старого друга.

— Тоді чого ми чекаємо?! — Шон кинувся зі своєї спальні до автомобіля Рене, а вона поспішила слідом.

Майже вибігши сходинками до будинку Хетті Гамільтон, Рене підняла руку, щоб постукати, але не встигла. Двері розчинилися і на порозі виникла Хетті.

— Бабусю? — Рене стривожено й спантеличено подивилася на неї.

— Я тобі не збрехала, я знаю тільки те, що в цей день повинна передати лист якомусь Шону Трілборну. Не знаю, як і чому ти з'явився в житті моєї онучки і яке відношення ти маєш до дідуся Джеймса, але...

— Беззаперечне, бабусю! Беззаперечне, — Рене вихопила з її пальців пожовклий конверт зі щільного дорогого паперу.

Такі Шон бачив в кабінеті Джеймса, такі підписував Ніколас перед раутом в Аргайл-Хаузі в 1911 році. До горла підкотився гіркий болісний клубок і він провів долонею по чолі, що враз вкрився потом.

— Спасибі, бабусю. Можливо, саме тобі судилося змінити нашу історію, — Рене поцілувала її в щоку і простягнула конверт Шону.

Тремтячими пальцями Шон розкрив конверт і витяг звідти невелику картку, на якій рівним, розгонистим почерком Джеймса було написано наступне:

 «Іноді долю можна обіграти, але для цього слід зробити те, чого так боїться більшість з нас — крок назад.

12.09.1978»

— Я нічого не розумію, — промовила Рене розгублено, зазираючи йому через плече.

— Джеймс на це і розраховував, коли писав листа. Зашифрував, щоб ніхто, крім мене, не зміг його зрозуміти, — відповів Шон, стрімголов підбігаючи до пікапу.

— А ти його зрозумів? — Рене встрибнула на пасажирське сидіння поруч з ним, хапаючи пасок безпеки.

— Так! Я повинен повернутися в минуле. І тепер вже дійсно востаннє. Тримайся!

Рене слухняно виконала його вказівку і автомобіль рвонув вперед.

1916 рік.  Залив Кеа. Греція

Сніданок добігав кінця. На кораблі на нього медичний персонал мав лише п'ятнадцять хвилин. Лілі допила свій чай і закінчивши з солодкою булочкою, піднялася з-за столу. Подруги-медсестри розсміялися.

— Поспішаєш до свого красеня-лорда, Лілі? — поцікавилася дівчина з темним волоссям і величезними синіми очима.

— Ти вгадала, Вайлет, — усміхнулася Лілі.

— Нехай ми і не вхожі в аристократичні кола ні Лондона, ні Бостона, та ти ж запросиш нас на весілля? — на обличчі Вайлет розцвіла щира доброзичлива усмішка.

— Ви будете першою в списку подружок нареченої, міс Джессап*, — відповіла Лілі. — Тепер мені пора до мого пацієнта.

— Пішла. Ох! Як вона пішла. Справжня леді, ні дати, ні взяти, — реготнула Вайлет.

Решта дівчат, котрі сиділи за столом, підтримали її дзвінким сміхом.

Лілі підійшла до маятника, що висів в центрі сходів, котрі вели на другий поверх.

Стрілки завмерли на дванадцяти хвилинах на дев'яту ранку, а в наступну мить лайнер весь здригнувся від потужного підводного поштовху. Лілі вдарилася об поручні сходів і ледь не впала.

Через декільканадцять хвилин вона зіткнулася з майором Гарольдом Прістлаєм.

— Пане майор? Пане майор, що сталося? — Лілі схопила його за руку.

Чоловік секунду вагався з відповіддю, але потім ласкаво усміхнувся їй і мовив: