Розділ 8

Лілі широко розплющеними очима дивилася на Ніколаса, не в змозі сказати хоч слово.

Лікар Камнор оглянув його і, піднявшись, промовив:

— Це Лілі, мій друже. Медсестра, якій ти зобов'язаний своїм життям. Якби не вона, тебе б з нами не було.

— Але... — почала було вона.

Камнор різко обірвав Лілі:

— Ніколас занадто слабкий, тому не варто навантажувати його мозок вагоном інформації.  Ми будемо робити це поступово. Домовилися?

Вона покірно кивнула.

— Ви кажете, моє ім'я Ніколас? — спантеличено промовив він, звертаючись до Лілі. — Ви мене знаєте? Господи! Я пам'ятаю, в якій руці тримати виделку, а в який ніж, але зовсім не пам'ятаю, хто я і звідки.

— Не хвилюйся, все владнається і встане на свої місця. Я зустрічав подібне в своїй практиці. Ми називаємо це приголомшуючою амнезією. Пам'ять до тебе стане повертатися поступово і ривками, — поспішив заспокоїти його Камнор. — Ти пережив дуже складну і небезпечну операцію, мій друже.

— Дякую вам, за все, що ви для мене зробили, лікарю Камнор, міс Лілі, — виховання і етикет Ніколаса, мабуть, були впроваджені так глибоко в мозок, що навіть ворожий уламок не зміг їх пошкодити.

— Відпочивай! Лілі принесе тобі трохи супу, і, підкріпившись, ти знову спробуєш поспати. Сон — твій найкращий союзник, Ніколас, — Камнор попрямував до виходу з намету, кивнувши Лілі йти за ним.

— Чому ви не дозволили мені...

Камнор знову обірвав її:

— Тому, що твої ридання тільки погіршать ситуацію. Юнакові потрібен спокій і тиша, а не плач і нерви. Нехай він трохи зміцніє, тоді й поговориш з ним, а можливо, пам'ять повернеться до нього навіть раніше. Краще напиши його рідним.

— Я не знаю адреси. Його лондонської адреси, — зітхнула Лілі. — Але можу написати в Америку його тітоньці, — і раптом вона зойкнула.

Лілі здивувалася сама собі, як раніше не додумалася написати Скарлетт. Мабуть відсутність паперових листів в її часі зіграла з Лілі дуже і дуже злий жарт. Вона просто забула, що, окрім електронних листів і СМС, ще існують паперові послання.

Відправившись за супом, Лілі навіть встигла попросити одну з медсестер допомогти їй правильно написати адресу і дізналася, де дістати конверт та як відправити.

Коли Лілі увійшла в імпровізований наметовий лазарет, Ніколас лежав на спині, дивлячись у стелю. Серце її затремтіло. Він не пам'ятав її, отже вважав чужою людиною, а чужих людей Ніколас Філбеккер не підпускав до себе. Був з ними виключно ввічливим, але холодним і несправжнім.

— Ваш суп, Ніколас, — промовила. — Я допоможу, вам не рекомендується підніматися.  Тільки ось так, — Лілі трохи підняла його голову і підбила подушку.

— Не потрібно. Я сам. Ви ж зовсім підірветесь, — обурився Ніколас.

Навіть абсолютно нічого не пам'ятаючи, він залишався вірним собі — благородний до кінчиків нігтів.

— Ти знаєш скільки разів в день вона тягне нас на собі? — гмикнув хлопець, котрий лежав на сусідньому ліжку, і вказав на свою ампутовану до самого плеча руку.

Ніколас проковтнув, під блідою шкірою його вилиць заходили жовна. Лілі знала — він сердиться.

Поправляючи його подушку, Лілі на мить затрималася поруч і його дихання обпекло її щоку. Вона затремтіла, згадуючи його вуста на своїх там, в маєтку Аргайлів. Здавалося, то було десь в минулому житті. Їхні погляди зустрілися і Лілі відчула, як до горла підкочується пекучий клубок.

— Ви маєте намір мене годувати? — брови Ніколаса поповзли вгору. — При всій моїй повазі, я не можу цього дозволити.

— Слухай, ти що, герцог якийсь? — знову втрутився все той же хлопець з сусідньої кушетки. — Балакаєш так добре, великосвітськи прямо.

— Можливо. Звідки мені знати, — на обличчі Ніколаса з'явилася похмура тінь, але раптом він усміхнувся. — У мене ж замість спогадів чистий аркуш. Добре хоч, тут знають, як мене звуть.

Хлопець розсміявся і його підтримали ще кілька солдатів.

— Може, це й на краще. Раптом ти десь вдома залишив дружину або наречену, а тут ось які красуні наші сестрички. Раптом примітиш кого, а потім раз-два і совість чиста, мовляв, нічого не пам'ятаю-не знаю, — мовив хлопець, у котрого була роздроблена колінна чашечка, але він уже йшов на поправку. Скоро його і ще кількох солдатів мало забрати одне з госпітальних суден до лікарні британського тилу. — Я Гай.

Ніколас не підтримав його жарт і лише сухо кивнув, в той час як інші солдати сміялися щосили.

Лілі розгублено змахнула віями і хотіла закричати, що вона і є його наречена. Принаймні була нею декілька років тому, але промовчала, пам'ятаючи вказівки Камнора.

Після сніданку Лілі помітила, що пов'язка Ніколаса знову стала червоною:

— Я ж просила не рухатися і не напружувати шию та голову. Ну ось, тепер через вашу впертість знову слід обробити рани.

— Ви будете самі робити мені перев'язку? — очі Ніколаса округлилися, в них блиснула недовіра.

— Я робила вам всі перев'язки до цієї, то й цю теж зумію зробити, — образилась Лілі.

— Це правда, Ніколас, — кивнув Гай. — У неї дуже спритні й вмілі ручки. Молодець! І вона ніколи не скаржиться на те криваве місиво, котре бинтує, на відміну від інших дівчат.

Шви, накладені Камнором, були дуже професійними і рани виглядали досить непогано, але рух Ніколаса все ж порушив цілісність одного з них. Лілі суворо відчитала Ніколаса, не без задоволення відзначаючи, що він, палаючи від гніву, все ж підкорився. Це було вперше з дня їхнього справжнього знайомства.

Пам'ять дійсно поверталася до Ніколаса ривками і він іноді просто не міг зв'язати ті хаотичні уривки в ясну загальну картину. Згадував, що у його будинку є величезний парк з двохсотлітнім дубом. Із глибин підсвідомості спливали ім'я його першого коня, подарованого на десятиліття, назва його улюбленої книги — «20 000 льє під водою» — але ім'я автора він згадати не міг, як не намагався, а ще те, що він досконало володів револьвером, пістолетом і гвинтівкою.