Розділ 7

1916 рік.  Лемнос. Греція

Ніколи ще постріли не були такі оглушливі, як того разу. Снаряди розривалися з усіх боків і земля під ногами тремтіла від тих вибухів.

Запах сірки і розжареного заліза, змішаний з запахом трави та вологої землі, бив у ніздрі, але Ніколас не звертав уваги на те пекло, в епіцентрі якого опинився. Він повз до бліндажа, де лежав стікаючи кров'ю товариш.

Сер Ніколас Джей Філбеккер — єдиний спадкоємець багатомільйонного статку, той, що мав далеку спорідненість з англійською королівською сім'єю, зовсім недавно вирізнявся на світських раутах і одним лише поглядом зачаровував юних леді двох континентів, тепер одягнений у поцяцьковану брудом та кров'ю військову форму, повз по сирій випаленій землі на допомогу простому хлопцеві з Чіпсайду — синові коваля, котрий не мав ні титулу, ні грошей, ні високих зв'язків. Ніколас йшов на допомогу, тому що знав — це його обов'язок. Обов’язок прикривати чиюсь спину так само, як хтось прикривав його власну.

Мало хто знав про те, хто такий Нік Філбеккер, а ті, хто знали, щиро не могли зрозуміти, чому він опинився на фронті, а не вважав за краще залишитися цілим та неушкодженим в тилу. Нікому і ніколи Ніколас нічого не пояснював: не був навчений і не вважав за потрібне. Це було не важливо, важливим залишалося те, що він, як і всі інші солдати, захищав землю від немов з ланцюга зірваного ворога: холоднокровного та нещадного.

Ніколас знову схилив голову до землі і завмер, чекаючи, коли припиниться низка чергових пострілів. Плечі і спину щедро обсипала земля. Черговий снаряд розірвався десь недалеко. Ніколас підняв голову, захищену металевою каскою, і поповз далі.

Солдат напівлежав біля входу в бліндаж і не ворушився.

Ніколас смикнув його і притиснув до землі своїм тілом:

— Пріббл, ти чуєш? Живий?

У відповідь почулося тихе мугикання.

— Ось і чудово. Отже, я не дарма подолав весь цей веселий шлях, — Ніколас однією рукою стиснув його плече і підбадьорливо усміхнувся. — Тепер все буде добре. Ти будеш жити. Чуєш, Пріббл? Будеш жити!

Після цих слів, ризикуючи бути поміченим, Ніколас піднявся на коліна і штовхнув хлопця вглиб бліндажа:

— Приймайте!

У наступну мить ворожий снаряд впав поряд з Ніколасом. В одну мить розуміючи, що він підірве бліндаж і загинуть усі солдати, котрі сховалися там, Ніколас схопився на ноги та носком чобота жбурнув снаряд подалі від бліндажа.

Вибух пролунав в повітрі, на льоту оглушаючи. Потужною ударною хвилею Ніколаса відкинуло в протилежний бік від бліндажа.

Пекельний біль затьмарив розум і все огорнула червона пелена. По його обличчю заструменіла гаряча кров, а тіло перестало бути відчутним. Ніколас спробував зробити вдих, але найгостріший біль прорвав грудну клітку і він почув своє власне клекотливе дихання, котре піднімалося десь з глибин легенів. З рота тоненькою цівкою повільно витікала кров.

— Ось і все, Лілі. Ось тепер дійсно кінець, — кричала охоплена агонією свідомість. — Ти поставила крапку в наших почуттях ще два роки тому. Я ж ставлю її тільки зараз.

Образ дівчини, яку він щиро любив всі ці роки: спочатку несміливо і цнотливо, а потім все міцніше, глибше і божевільніше, знову виник в запаленому мозку Ніколаса, та він ніколи й не покидав його.

Весела та зворушлива зі склянкою молочного коктейлю в торговому центрі в майбутньому, збентежена та розгублена на сходинах маєтку, пригладжуючи його чуб в його першу прогулянку в 2011 році, чарівна та ефемерна, коли стискала його долоню на балу в Аргайлів в 1911 році. Така різна, але така рідна й потрібна. Така кохана і така далека. Та, що подарувала йому найпрекрасніше почуття на землі, але натомість вирвала його серце, залишивши там незаживаючу рану, котра досі кровоточила. Та, що покинула його назавжди, навіть не знайшовши й слова прощання.

— Нарешті я ставлю цю кляту крапку, Лілі, — Ніколасу здавалося, що він голосно і надривно закричав, але в дійсності лише ледь ворухнув вустами.

Легені не прийняли кисень, а червона пелена перед очима змінилася моторошною холодною темрявою.

Стук рейок не давав заснути. Шепіт сусідок по вагону теж не сприяв тому, щоб хоч на кілька секунд забутися уві сні.

— Чому нас відправили до прифронтових госпіталів у Франції? Там що, немає своїх медсестер? — запитала одна з дівчат, обмахуючись косинкою, немов віялом.

— Тому, що за мир там б'ються тисячі наших солдатів, Джейн, і далеко не всі знають французьку мову. До того ж ці хлопці, як ніхто інший, потребують домівки та своєї родини. Ми, англійські медсестри, можемо подарувати їм хоч крихітну, але частинку рідної Англії, — відповіла дівчина, котра до цього мовчки сиділа в кутку вагона. Вона була одягнена в сіру сукню та білу хустину з великим червоним хрестом.

— Ти справжня патріотка, Лілі? — запитала з презирством Джейн. — Але ж ти навіть не англійка.

— Я живу в Англії так само як і ви. Я закінчила школу медсестер в Лондоні як і ви. Чим я гірша за вас в такому випадку?! — жорстко питанням на питання мовила Лілі.

— Ми не говоримо, що ти гірша. Просто чули, що ти народилася не в Англії, — відповіла ще одна дівчина, яка намагалася, мабуть, стати посередником в назріваючій сварці.

— Вам достатньо знати, що я така ж медсестра і на мене можна покластися в разі біди. Більшого знати не потрібно, — Лілі прикрила очі, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Дівчата загомоніли, але вже набагато тихіше, час від часу поглядаючи на неї.

Як же Лілі хотіла хоч на мить забутися уві сні і в прямому сенсі випасти з цієї реальності.

Іноді її долали сумніви щодо свого минулого. Немов все, що з нею було раніше: інший світ, будинок, брат... Все це лише плід її фантазії. І тільки він, її принц, її Ніколас, завжди був справжнім та реальним і ніколи не дозволяв остаточно збожеволіти.

Лілі досі з жахом згадувала, як в ту січневу хуртовину вийшла з маєтку Аргайлів. Бетсі, покоївка Прімроуз, розповіла про те, що на вулиці чекає мадам з вістями про Шона Трілборна.