Розділ 4

Та ніч видалася Шону однією з найдовших ночей в його житті. Він ніяк не міг прогнати рій різноманітних думок і будував всілякі здогади щодо того, що скаже йому Рене.

Коли за вікном тільки-но посіріло, Шон попрямував у ванну кімнату і підбадьорив себе прохолодним душем. Поглянувши в дзеркало, сумно усміхнувся. Вигляд залишав бажати кращого: темні кола під очима, білки, почервонілі від недосипу та сліз, погляд напівбожевільного, шкіра обличчя посіріла, неприємна щетина та й волосся на голові давно вимагало поновлення стрижки.

Трохи привівши себе до ладу, Шон повернувся в спальню і одягнувся.

Рене виявилася вельми пунктуальною дівчиною і приїхала рано вранці. На ній теж позначилися хвилювання та безсонна ніч, але очі її гарячково блищали від передчуття.  Шон вперше зазначив, що ті очі нагадують йому оксамитові темні очі Скарлетт.

Пригостивши Рене чаєм, Шон навіть не став кликати її до вітальні. Вони влаштувалися за кухонним столом і Рене почала свою розповідь з того, що поклала на стільницю сережку Шона, а потім, витримавши паузу, поруч поставила свою.

Шон проковтнув, проводячи по ній пальцем. У пам'яті миттєво спливли останні слова Скарлетт і він несвідомо повторив їх:

— Нехай одна буде у тебе, друга залишиться мені. Можливо, колись вони знову стануть парою. Господи, Скарлетт! Для цього моменту знадобилося понад сто років.

— Отже це правда, — Рене не питала, швидше констатувала те, що й так вже було зрозуміло.

— Що розповіла твоя бабуся? — питанням на питання відповів Шон.

— Трохи, але між тим, дуже немало, — Рене зібралася з думками і переказала все те, що дізналася від Хетті Гамільтон.

Шон слухав затамувавши подих, за всю розповідь не вимовив жодного слова, і тільки коли Рене закінчила, прошепотів, що впізнає Джеймса.

Рене опустила голову.

— Я пробачив йому. Я давно йому все пробачив, — прошепотів Шон, відчуваючи у грудях щемливу печаль.

 — Ти говорив з ним, бачив його? — теж пошепки запитала Рене, крутячи в руці чашку з холонучим чаєм.

— Так само, як ось тебе, але я знав його молодим юнаком, повним амбіцій і грандіозних планів на майбутнє, трохи самовпевненим та гордовитим, проте, в загальному, дуже непоганим, — відповів Шон.

— Мені досі так важко повірити у все це, — зізналася Рене.

— Я розумію тебе, — Шон кивнув і вдивився в свою чашку.

— Чи шкодуєш, що побував у минулому? — запитала вона.

— І так і ні. Так — тому-що, можливо, тепер вже ніколи не побачу свою сестру, тому-що смерть там все одно забрала дорогих моєму серцю людей. Ні — бо якби Скарлетт потонула на Титаніку, не було б тебе, а ти хороша, добра та мила, — відповів Шон щиро.

— Ти мене зовсім не знаєш. Я — твій опівнічний кошмар, — гмикнула Рене напівжартома.

— Я вісімнадцять років зі своїх двадцяти одного прожив з Лілі. Ти мені здаєшся милим зайчиком, в порівнянні з нею, — підтримав усмішку Шон.

— Подивимося, що ти заспіваєш через місяць-другий, — Рене знову опустила погляд на чашку.

— Подивимося, — кивнув Шон.

На деякий час на кухні знову запанувала тиша, а потім Рене поцікавилася, що їм робити далі. Шон не знав, що відповісти. Більше жодна думка не приходила в його голову.

Рене зітхнула:

— А тільки те дзеркало володіло можливістю відкривати портал в минуле?

— Я торкався всіх дзеркальних поверхонь в маєтку, ніщо більше не відкриває двері, — відповів Шон.

Рене розсіяно подивилася у вікно:

 — Якби знати в чому фішка? Чому це дзеркало таке? Таємниця переміщення зберігалася тільки в ньому одному, або є ще подібні? Суть в самому дзеркалі, розташуванні всього будинку або в якійсь хитромудрій часовій комбінації?

— Якби я міг дати відповідь хоча б на одне твоє питання, Рене, — Шон піднявся з-за столу, підійшов до раковини, сполоснув чашки і повісив їх на кухонні гачки на робочій стіні. — Я шукав в інтернеті інформацію про подорожі в часі, але сама розумієш, що мені там зустрічалося.

— Розумію, — Рене зітхнула. — Шон, можливо, варто замінити саме дзеркало новим і знову розташувати його в потрібному місці?

— Якщо вся суть порталу в тому, що одна і та ж річ знаходиться на одному і тому ж місці, але в різних часових просторах, то це безглуздо, — знизав плечима Шон, притискаючись до кухонної шафки.

— А якщо ні? Що, коли ні, Шон? — в очах Рене блиснув слабкий вогник надії. — Ми нічого не втрачаємо.

— Давай спробуємо, — Шон попрямував до своєї кімнати за дзеркалом, а Рене пройшла в хол і присіла на сходах.

Разом вони відшукали магазинчик, де продавалися дзеркала та поцікавилися, чи приймають там індивідуальні замовлення. Отримавши схвальну відповідь, замовили нове дзеркало під старовинну раму.

Через три дні Шон отримав замовлення і сам поміняв дзеркало. Протягом години він шукав потрібне розташування, але в глибині душі розумів, що справа була саме в дзеркальній поверхні. Нове дзеркало часовий портал не відкривало.

Рене змогла приїхати тільки під вечір і розповідь Шона її засмутила. Вони сіли на терасі маєтку і тривалий час ніхто не порушував гнітючу тишу.

—Напевно варто визнати, що я програв. Мені більше не потрапити в минуле, не змінити історію і не повернути Лілі. Я зробив все, що міг, — плечі Шона поникли і він опустив голову.

— Я не вірю. Шон, не здавайся! Я відчуваю, що ми випробували не все. Не скрізь шукали.  Існує той останній шанс, ми просто його ще не помічаємо, — Рене торкнулася пальцями стислої в кулак долоні Шона.

Він глянув на неї втомленим тужливим поглядом:

— Я не вірю, Рене. Більше вже не вірю.

— Не здавайся, Шон! Чуєш! Ти не один. Я з тобою, і я тебе не покину. Разом ми обов'язково придумаємо щось та повернемо Лілі додому, — Рене обдарувала його теплою підбадьорливою усмішкою.

—Дякую, — ледь усміхнувся Шон у відповідь.

2016 рік.  Бостон. США