Розділ 12

Лілі зі сліпим обожнюванням дивилася в очі Ніколаса, нічого не помічаючи навколо: ні здивованих усмішок дам, ні тихих жартів джентльменів, ні озлобленого погляду мадам де Пейрак та її дочки.

Всі вони перетворилися на розмиту пляму за межею її розуміння. Ніколас, котрий вів її в чудовому вальсі, затулив собою сонце, зірки і весь світ навколо. Для неї існувала тільки його легка усмішка, блиск очей, руки, що ніжно торкалися її плеча та пальців. Він вів Лілі і вона покірно йшла за ним. Раніше Лілі вважала, що зовсім не вміє танцювати, тепер відчувала, що знає всі хитромудрі па граціозного вальсу. А може вся справа була в тому, хто її партнер.

— Чому ти так усміхаєшся? — прошепотіла, трохи схиляючись до його плеча.

— Усі присутні не можуть змиритися з однією невтішною для них новиною, — відповів Ніколас.

Його густий чуб ковзнув на очі і Лілі до поколювання в подушечках пальців захотілося прибрати його в бік, торкнутися м’якого волосся.

— З якою? — запитала натомість.

— Що спадкоємець лорда Персиваля Філбеккера втрачений для них назавжди, — відповів Ніколас.

— Чому? — серце Лілі гулко забилося в грудях.

— Тому що він вже знайшов собі наречену, — ніжність, котра ковзнула в його очах, вразила Лілі до глибини душі.

— О! Ніккі...

— Шшш... Нічого не говори. Дозволь мені помріяти. Дозволь помріяти нам разом, — тихесенько прошепотів і його гаряче дихання обпекло щоку Лілі.

— Я хочу, щоб цей танець не закінчувався ніколи, — Лілі переплела свої пальці з його, хоч те було кричущим порушенням танцювального етикету.

Шон зустрівся віч-на-віч з Джоном Джеймсом Гамільтоном завдяки протекції Річарда Аргайла — батько Скарлетт коротко представив один одному молодих людей. Трохи побалакавши про політику, він запросив на танець Прімроуз, котра сиділа в одному з крісел, заздалегідь відставлених до стін, звільняючи місце для танців.

Шон уважно оглянув суперника, подумки визнаючи, що у нього немає жодних шансів.

Джеймс тримався виключно ввічливо та стримано. Мабуть вигадана Ніколасом спорідненість з якимись англійськими Трілборнами зіграла їм з Лілі непогану службу.

На якусь мить Шон навіть припустив ймовірність своєї спорідненості з ними. Один з їхніх з Лілі двоюрідних дідусів досі жив десь в Лондоні, в той час як його брати ще в сімдесятих переїхали до Америки.

Поки Шон в задумі оглядав сяючий мармуровим блиском камін і чудові, ще нові, портьєри на вікнах, Джеймс неголосно прочистив горло і усміхнувся:

— Ви надовго в Америці?

— Ні. Вже першим рейсом повернемося з сестрою...додому, — Шон заперечливо хитнув головою на запропонований покоївкою келих шампанського на срібній таці.

Джеймс, котрий до того тримав свій напівпорожній келих, поклав його на тацю другій покоївці і вони обидві зникли в натовпі.

— Ви давно знайомі з Ніколасом? — знову запитав Джеймс, поглядаючи на танцюючу з Філбеккером Лілі.

— Не так давно, як би мені хотілося, але іноді здається, що ми знайомі все життя. Ніколас — мій найкращий друг, — щиро відповів Шон, теж дивлячись на танцюючу пару.

— Багато моїх знайомих молодих джентльменів хотіли б залучити Ніколаса в свої друзі, хоча й побоюються його прямого холодного характеру, — відповів Джеймс.

— З друзями він зовсім не холодний, — швидко встав на його захист Шон.

Джеймс тепло усміхнувся і крижана ненависть, яку Шон відчував до нього, раптом почала танути.

— Ви не менш відданий друг, бо ж одразу прагнете його захистити, — тим часом мовив Джеймс.

— Напевно, хоча Ніколас захисту точно не потребує, — відповів Шон.

За мить Шон відчув, що повинен поговорити з Джеймсом про інше. Зобов'язаний просто. Повернувши голову, він зустрівся з проникливим поглядом Гамільтона, наче той все зрозумів підсвідомо.

— Є одне питання, яке я повинен з тобою обговорити, — розуміючи, що бовкнув дурницю, Шон миттєво виправився. — З вами. З вами обговорити. Прошу вибачення.

Але у відповідь Джеймс лиш кивнув, вказуючи на спорожнілу оранжерею. Вони покинули вітальню, не помічаючи стривоженого погляду Скарлетт.

Прикривши скляні двері, тим самим приглушаючи звук фортепіано, Джеймс повернувся до Шона і промовив:

— Я знав, що ця розмова відбудеться. Рано чи пізно, але вона буде неодмінно. Знаєш, Шон, ніколи не думав, що потраплю в подібну ситуацію, та як виявляється, від неї не застрахований навіть спадкоємець Гамільтонів.

— Ви... Ти...знаєш, про що я хочу поговорити? — оторопівши запитав Шон.

— І так, і ні. Темою для нашої бесіди може служити лише міс Скарлетт. Проте я не знаю, що саме ти збираєшся мені сказати. Викликати на дуель? Я другий, після Ніколаса, в стрільбі з револьвера в Бостоні. Можливо, ти збираєшся її викрасти, і, як чесний джентльмен, попереджаєш мене? — Джеймс був спокійний і в своїх словах твердий мов криця.

А Шон думав, що в залізобетонному самовладанні Ніколасу немає рівних.

— Дуель і викрадення не для мене. Я... — Шон зіставив себе з Джеймсом, в котре за вечір лише переконуючись, що шансів у нього дійсно немає.

У свої вісімнадцять років Джеймс був спадкоємцем багатомільйонного спадку, разом з батьком керував величезною залізничною імперією, вирішував важливі справи і розпоряджався долями тисяч робітників. Джеймс був розумним, освіченим і цілком дозрілим для шлюбу, а ось сам Шон поруч з ним почувався хлопчиськом, не більше. Йому було нічого запропонувати Скарлетт.

Так! В її епосі юнаки та дівчата дорослішали набагато швидше.

Джеймс тактовно мовчав, надаючи розгубленому Шону можливість зібратися з думками. Проте його смарагдові очі пильно стежили за кожною рисочкою Шонового обличчя.

— Невже все так очевидно? Те, що вона мені подобається? — плечі Шона поникли.

— Я просто дуже спостережливий та проникливий. Особливо в тому, що має до мене пряме відношення. Ти весь вечір кидаєш на неї такі сумні та гіркі погляди. Це змушує мене співчувати тобі, Шон Трілборн, і поважати тебе, — куточки пухких вуст Джеймса вигнулися в подобі усмішки. — Але ж і вона до тебе небайдужа. Це я теж помітив.