Розділ 7

— Йдемо гуляти сьогодні? — Кароліна притулилася до Шона і, обвивши руками його шию, торкнулася вустами його щоки.

Учні, котрі гуляли на засніженому подвір’ї школи, в усі очі дивилися на дивну парочку: відлюдник і шкільна королева здивували геть всіх.

Лілі різко зупинилася на сходах школи і з подивом подивилася на те, як до них підходять нерозлучні друзі Каро та весело плескають Шона по плечу. Бачила, як він нервово озирався на всі боки і те, як Каро, владно притягнувши його до себе, цілувала в щоку просто на шкільній галявині. Але ще більший подив у Лілі викликало те, що Шон навіть не намагався відсторонитися. Усередині Лілі з'явилося дивне сум’яття, що впевнено підточувало її симпатію до Каро.

Підійшовши до компанії, Лілі приклеїла на обличчя доброзичливу усмішку і промовила:

— Шон, ти додому?

— Ні. Ми йдемо погуляти трохи, — відповіла Кароліна й подумавши додала. — Хочеш з нами?

— Шон, але ми збиралися погуляти з друзями, — незадоволення всередині Лілі наростало.

— Може іншим разом, — знехотя кивнув він.

— Але ж ми обіцяли, — з притиском відповіла Лілі, вдивляючись в його обличчя.

— Лілі, іншим разом. Добре? — натягнуто промовила Каро з фальшивою усмішкою.

— Гаразд, — розвернувшись на підборах, Лілі швидким кроком попрямувала зі школи, стискаючи в руках кілька книг з такою силою, що жорстка палітурка вп'ялася в долоні.

Уже вдома наспіх знявши верхній одяг і взуття, Лілі злетіла на другий поверх і вбігла в кімнату Шона. На годиннику настав майже полудень, але в кімнаті нікого не було. Лілі присіла на ліжко і нервово застукотіла акуратними нігтиками по коліні. Минуло хвилин десять, але Ніколаса і Скарлетт досі не було. Зібравшись йти, Лілі помітила на комоді красивий конверт кремового кольору зі щільного паперу. Розгорнувши його, прочитала послання від Скарлетт з глибоким жалем, що вони не зможуть прийти. Важливі справи змусили їх залишитися вдома.

Лілі зітхнула і вже провернула ручку в дверях, коли раптом почула приємний голос: м'який та глибокий.

— Прошу пробачити мене, але як ви поставитеся до того, що я запропоную вам прогулятися без Скарлетт?

Серце Лілі затріпотіло від захвату:

— Чудово поставлюся.

Ніколас, котрий стояв біля комоду, одягнений у сталевого кольору елегантне пальто і капелюх в тон, являв собою еталон краси й Лілі нервово сковтнула.

— Дивлячись на ваш туалет я розумію що, швидше за все, буду сильно виділятися на загальному тлі, — трохи розгублено знизав плечима Ніколас.

— Тебе сприймуть мінімум за кінозірку, що знімається в костюмованому фільмі про гангстерів, — усміхнулася вона.

 Обличчя Ніколаса осяяла усмішка, котра вперше була позбавлена ​​вже звичного крижаного блиску.

— Але ми можемо це виправити. Джинси і одна з курток Шона тобі цілком підійдуть, —  придумала Лілі і потягнулася до шафи, де акуратно складеними лежали речі Шона.

— Ну що ж?! Якщо це ціна, яку я зобов'язаний заплатити за те, аби побачити майбутнє... Я готовий, — серйозно відповів Ніколас.

Лілі відчула, як від його усмішки підкошуються ноги і, поклавши на ліжко речі, швидко вийшла з кімнати.

Скарлетт понуро переглянула один з романів класичної англійської літератури і відклала його в бік.

— Припини тремтіти, — холодно зауважила Прімроуз, граційно сидячи на краєчку крісла у Великій вітальні першого поверху.

— Чому сьогодні? Хіба все не повинно бути оголошено на званій вечері? — ледь ворушила вустами Скарлетт. Відчула, як холод пробирає до самих кісток, хоча кімната опалювалася прихованими в стінах пічками і величезним каміном.

— Яка різниця коли? — навмисне підкреслила останнє слово Прімроуз. — Рано чи пізно, тепер це не має значення. Батько вже прийняв рішення і воно незмінне.

Скарлетт знала те. Ніколас виклав їй всю правду і вона була готова зустріти удар долі гідно, без жодних емоцій на обличчі.

— «Мамо нарешті ти можеш мною пишатися», — тихо шепотів саркастичний внутрішній голос.

Скарлетт випрямилася в кріслі і, граційно повернувши голову в бік широкого дверного отвору, побачила сім'ю Гамільтон.

Чарльз Гамільтон являв собою типаж старих британських аристократів, тих, котрі незмінно дотримуються всіх правил вищого суспільства: чай рівно о 17:00, сигара і келих бренді за переглядом рахунків, зарозуміло підняті брови і гордовитий блиск холодних очей.

Таким був і його єдиний син Джон Джеймс Гамільтон. Надзвичайно красивий блондин зі світло-зеленими очима і легкою зневажливою посмішкою, застиглою в куточках пухких вуст. Він був нижчим за Ніколаса і дужчим, але його виправка нітрохи не поступалася виправці її кузена. Проте якщо Ніколас дивився на світ серйозно та розважливо, з часткою холодного розрахунку, Джон Джеймс Гамільтон, здавалося, зневажав всіх навколо.

Ніколас не збрехав, Джеймс був зарозумілим та зверхнім юнаком.

Френсіс, леді Гамільтон, виділялася мов той острівець привітності серед двох крижаних скель в особах чоловіка та сина. Вона випромінювала доброту та ніжність, а її обличчя, в обрамленні білявого волосся, нагадувало Скарлетт обличчя Богоматері зі старих фресок в родинній каплиці Аргайл на міському кладовищі.

Джей піднявся і, швидким кроком перетинаючи вітальню, простягнув руку для вітання Чарльзу, а потім Джеймсу. Після з галантним поклоном він схилився над простягнутою рукою Френсіс та поцілував її.

— Прошу, проходьте. За хвилину нам подадуть чай, — Джей виглядав привітним, але не раболіпним.

Те підбадьорило Скарлетт. Отже справа все ж була не тільки в спадщині, яку колись успадкує Джеймс. Привітання з нею чоловіків сімейства Гамільтон було аристократичним: статечним, впевненим і галантним. Вона у відповідь зробила один зі своїх кращих реверансів, за що одразу була нагороджена похвальною усмішкою на обличчі Чарльза. А ось на обличчі Джеймса не відбилося нічого окрім байдужості. Якби він був трішечки добрішим та м'якшим, безсумнівно Скарлетт відчула б симпатію до нього, а поки обмежувалася лише відповідною неприязню.