Розділ 2

Нікого зі своїх нових однокласників Шон не запам'ятав. Більш того, навіть не спробував звернути на них увагу, хоча вони були цілком доброзичливі, не лізли з розпитуваннями, але охоче намагалися підтримати бесіду.

Шон їх ігнорував і після декількох невдалих фраз відкрив один з підручників. Зрозумівши, що він не розташований до бесіди, однокласники ретирувалися і більше до кінця дня нову бесіду не починали.

Насправді Шон ні задиракою, ні зарозумілим нахабою зовсім не був та й соціопатією там навіть не пахло, просто йому було важко сходитися з людьми. У старій школі Шон мав всього двоє друзів, але з ними було легко і просто, решта ж вводили його в якийсь дурний ступор. Шон губився не знаючи як поводитися і що говорити, тому тактика замкнутого хлопця йому імпонувала все більше й більше.

Лілі ж, навпаки, всю дорогу до будинку щебетала про те, як їй сподобалася нова школа.  Яка приємна класна керівниця, який веселий клас, нові подруги просто чудові, а якийсь баскетболіст, який входить до шкільної команди, справжній красунчик.

Крок за кроком, наближаючись до нового будинку і в пів вуха слухаючи її балаканину, Шон міркував над тим, що почасти Лілі мала рацію. «Green-Hight» була меншою за стару школу і набагато спокійнішою. Шону це подобалося.

— Мама залишила нам завдання. Я ще з ранку на холодильнику бачила, — проспівала Лілі, поправляючи і без того ідеально заплетені грайливі кіски.

— І що там, Дрібното? — всміхнувся Шон, чекаючи вибухової реакції на дитяче прізвисько, яким досі кликав її.

— Припини, Чудовисько. Мені шістнадцять! — Лілі зморщила веснянкуватий ніс. — Нам треба очистити галявину і алеї від листя. Мама приїде — перевірить.

— Виповнилося два тижні тому, — покепкував Шон. — Весь парадний?

— Звикай. Ми тепер заможні примістяни, — копіюючи прокурений голос бабусі Трілборн, відповіла Лілі.

— Примістяни, — передражнив її Шон. — Та навіть слова такого ж немає. Дурне!

— Соціопат! — в тій же манері відповіла Лілі.

Незважаючи на досить образливі обопільні обзивання, Шон та Лілі завжди були командою і дуже цінували одне одного. У старій школі, якщо хтось смів ображати Лілі, Шон міг легко поквитатися з кривдником. Лілі, в свою чергу, готова була видряпати очі будь-кому, хто наважувався принизити Шона його асоціативною поведінкою і байдужістю до оточуючих.

Дібравшись додому та закривши вхідні двері на ключ, Лілі рушила слідом за ним в бік сходів, під якими була невелика кімната-гардероб для взуття і верхнього одягу.

— Що ти робиш? — усміхнувся Шон, чіпляючи куртку і знімаючи кросівки.

— Замикаю двері, — відповіла Лілі, відставляючи свої чоботи і взуваючи зручні домашні туфельки на м'якій підошві.

— На ключ? — Шон взув легкі кеди, в яких мав намір ходити в будинку.

— Ну знаєш, мало що! Краще перестрахуватися, — незворушно відповіла Лілі, піднімаючи свою сумку і виходячи з гардеробної.

— Знаєш, тут я з тобою, мабуть, погоджуся, — кивнув Шон.

Вони піднялися на другий поверх і попрямували до гостьових спалень, котрі попросили у матері під свої кімнати.

Фелісіті погодилася без довгих умовлянь і Лілі вибрала кімнату з еркером-башточкою, а Шону дісталася кімната з квадратним еркером. Обидві виходили вікнами на дорогу.

Шон поклав свій рюкзак в крісло, підсунувши його до письмового столу під великим широким вікном, і підійшов до комода, як раптом помітив над ним щось незвичне.  Відкрита, нічим не прикрашена лимонного кольору стіна над високим вузьким комодом з рожевого дерева була неабияк подряпана. Немов по ній ковзали якимось досить великим тупим предметом. Такі сліди зазвичай залишаються, коли від стіни прибирають предмет меблів, довгий час притиснутий до неї впритул.

За дверима почувся глухий стукіт і Шон миттєво відчинив двері:

— Лілі?!

Лілі вже несла в руках старе дзеркало з горища і квадратна підставка, на яку воно кріпилося, вислизнувши з її рук, якраз гепнулася на підлогу.

— Що ти робиш? — Шон вихопив з її рук дзеркало і гнівно подивився на почервоніле обличчя.

— Я хотіла це дзеркало, — прощебетала Лілі. — Але знаєш що?

— Що? — насторожився Шон. Від Лілі чекати чогось розумного не часто доводилося.

Лілі підняла з підлоги підставку і пройшла в кімнату Шона, дивлячись на комод:

— Це дзеркало точно звідси.

Шон уважно дивився на те, як Лілі поставила підставку на комод і та, здавалося, зрослася з ним. Він машинально поставив дзеркало на підставку і, нарешті, зрозумів, що подряпини на стіні залишилися саме від нього. Вирівнявши дзеркало, щоб воно повторило контури на стіні, Шон відійшов і подивився на нього. І справді дзеркало ідеально виглядало в кімнаті і повторювало колір комода, стола та ліжка з високими загостреними стовпчиками.

— Цікаво, чому його прибрали? — поцікавилася Лілі, проводячи пальцем по майстерним завитками на дерев'яній рамі.

— Може тому, що з ним кімната стає дівчачою? — припустив Шон.

— Не думаю, — протягнула Лілі. — Ти не прибирай його. Воно просто зобов'язане тут бути.

— Подивимось, а тепер ходімо вниз прибирати листя, — усміхнувся Шон і м'яко виштовхнув її зі своєї кімнати.

Працювали на галявині вони досить довго. Зібрали все опале листя, впевнившись у тому, що там був шар ще й торішнього. Газон і алея одразу набули зовсім іншого вигляду — акуратного та ошатного.

З неба неквапливо посипалися перші крихітні сніжинки. Хоча вони й танули, ледь торкаючись землі, почало різко холоднішати. Температура плавно падала і з великою ймовірністю можна було припустити, що до ранку Бостон геть вкриє сніговим покривом.

— Я їсти хочу і втомилася страшенно, — поскаржилася Лілі.

— Іди в будинок. Я віднесу в гараж наш робочий інвентар і прийду, — мовив Шон.

Шон попрямував на задній двір, де до будинку примикав великий гараж на два автомобіля. Побудований він був набагато пізніше, аніж сам будинок і внутрішніх дверей, щоб з’єднували його з основною будівлею, відповідно не було.