13. Розгадка вже близько

- Друже, ти знаєш куди іти? – Запитав тхір.

- Я не певен, але давай поки рухатись вперед. Шкода, що зараз день і мені кажани не зможуть допомогти, - сумно промовив кіт.

- Уууііііі, нарешті ти з’явився, чого так довго? Я уже сто разів засинала і просиналась, щоб тебе не проспати, - ображено пищала мала ночевида.

- Марися? Що тут робиш? – здивовано запитав котик.

- Звичайно тебе чекаю, мама з татом сплять, а я вирішила допомогти Маркізі за її доброту, бо якби не вона, ти б мене не схотів рятувати, - продовжувала дутись мала не котяру за його нечемну поведінку минулої ночі.

- Що? Ти знаєш де вона? То чого ж ми стоїмо? Побігли, - розхвилювався зеленоокий.

Звірі чимдуж побігли вглиб коридору, який привів їх до невеликої темної кімнати. Та темрява не завадила тваринам побачити біля дальньої стіни бідолашну кицю, яка звернулась у клубочок і спала.

- Макрізо! Маркізочко, я тебе знайшов, - кинувся до рудої кішки Мохіто.

- Няв, ти мене знайшов, я знала, що мій герой не залишить мене тут, - підняла очі на свого рятівника Маркіза, - Боня, і ти тут? Марися? Дякую вам, друзі.

- З тобою все в порядку? Від тебе пахне кров’ю? – стривожився кіт.

- Я трохи поранилась, коли провалилась під сходи, потім ледь вибралась і потрапила в тунель, а по ньому добралась до цієї кімнати, - тихо розповідала руденька.

- Бідолашна, тобі певне було дуже страшно? – запитав Мохіто.

- Зовсім ні, зі мною весь цей час була моя прабабуся Вогнена.

Кіт і тхір здивовано витріщались на кицьку не розуміючи, про що вона взагалі говорить. Боня вирішив, що бідака так реагує на стрес, Мохіто просто злякався за подругу, лише Марися залишалась спокійною, бо нічого не розуміла і, взагалі тихенько дрімала.

- Каррр! – наче грім серед ясного неба прозвучав голос старого ворона, - Маркізо, дівчинко моя, з тобою усе добре?

- Так, Маргарине, я в порядку. Вогнена тебе чекає.

- Я знаю, дитино, тому і прийшов, - проскрипів старий.

Раптом, з темряви з’явилась вона. Точна копія Маркізи. Мохіто і Боніфацій заклякли від несподіванки. Не кожен день трапляється таке бачити.

 Вогнена підійшла до ворона, що примостився біля молодшої рудої копії.

- Ну, здрастуй, старий друже, як я за тобою скучила, - пригорнулась до птаха.

- Кхе, кхе, мені теж тебе не вистачало усі ці роки, допоки не з’явилась ця мала. Вона й стала мені розрадою, дала сил дожити до цього чорного місяця, щоб знов побачитись з тобою і залишитись на завжди.

- Маргарине, що ти таке кажеш? – схвильовано підвелась Маркіза, - ти ж не..?

- Заспокойся, дитя, я багато років шукав можливість знов зустріти свою подругу. Одного разу  мені трапилась мудра сова, що відала, як таке сотворити. Вона мені розповіла, коли Вогнена з’явиться тут і буде залишатись добу. А трапитись це могло лише через 100 років від тієї страшної події, і лише якщо у цю ніч буде чорний місяць, як і тоді.

- Але ж, Маргаринчику, як твоє військо? Ти що його покинеш? А як же я? – ніяк не хотіла вгамуватись киця.

- Все добре, генералом став Мирон – він достойний ворон, а у тебе є Мохіто, та ти знай, я йому все одно не довіряю, тому мої воїни будуть за вами наглядати.

- Маргарине, нам час, - нагадала про себе Вогнена, - прощавай правнучко, я була щаслива з тобою познайомитись, а ти сірий - бережи її.

Після цих слів давні друзі; ворон і кицька, розтанули у темряві.

- Якби я був Грициком то уже б десять разів знепритомнів, - порушив тишу Мохіто.

- Таки так… я чув, що коти та ворони можуть подорожувати між світами, а тепер і бачив. Скажи комусь – не повірять, - погодився з приятелем Боня.

Тим часом, люди розібрали залишки стіни і, нарешті, прямували до кімнати. Вони не можуть бачити у темряві, як звірі, тому їм довелось користуватись ліхтарями. Першим увірвався Граф:

- Граф! Граф! Маркізо, ти знайшлась, яке щастя, - щиро радів доберман.

- Я теж рада тебе бачити, - відповіла киця, - ти звідки тут взявся?

- О, то цей лобуряка тобі нічого не розповів? – Весело запитав пес, - він тут цілу пошукову операцію організував. Зараз моя Аліна, Юля і її приятель підійдуть.

- Що ж, я мушу попрощатись, влипнете знов у якусь халепу – звертайтесь, - Боніфацій вирішив, що йому вже час повертатись до дому. Він дуже хотів  розповісти про свої пригоди вужу Семену, та й з людьми знайомитись не планував. Тому швиденько зник.

- Дівчата, дивіться, тут кімната, - покликав своїх супутниць Марк.

- Мохіто, Граф! Нарешті! – Підбігла до тваринок Юля, - ой, а це хто?

Дівчина присіла біля кицьки і обережно погладила. Вона зрозуміла, кого так наполегливо шукав її зеленоокий друг. Поки Юля оглядала поранену кицю, її друзі досліджували таємниче підземелля. Вони знайшли ще один прохід, але той був нажаль завалений камінням. Коли посвітили на стіну то побачили велику картину, на якій була зображена приваблива молода дівчина у старовинній сукні: