12. Таємний прохід

Мохіто не знаходив собі місця чекаючи Юлю з навчання. «Ну коли вона повернеться? Чого ж так довго?» - тривожні думки мучили нещасного котика. Він уже давно хотів чкурнути до розвалин, але хвилювався, що люди не здогадаються де його шукати. Бо ніхто з них навіть не уявляє кого Мохіто там загубив.

- Мохітику, я повернулась! – Погукала сірого дівчина, - зараз вийде Алінка і ми вирушимо до маєтку.

- Няв! – крутився біля її ніг нетерплячий кіт.

- І що ж ти там таке загубив, бідолашний? Я ж бачу як ти хвилюєшся. – Юля погладила котика, щоб трохи заспокоїти.

- Агов, я готова, сідайте усі в машину! – Мов вихор вилетіла з під’їзду Аліна у супроводі свого вірного друга добермана.

- Чудово, - Юля підхопила на руки сірого велетня і вмостилась на сидіння поряд з Аліною, - дорогою заберемо Марка, я сподіваюсь Граф не буде проти такого сусіда в автомобілі?

- Ну, якщо твій приятель буде гарно поводитись, то йому нічого не загрожує, - пожартувала водійка.

Друзі вирушили у сторону старого маєтку. Марк уже чекав машину на узбіччі дороги, він мав рюкзак з усіляким приладдям для пошуку в руїнах. «А цей нам для чого?» - обурено набундючився Мохіто. Йому зовсім не подобався цей хлопець.

            До маєтку компанія добралась без пригод.

- Звідки розпочнемо пошуки? – Запитав Марк, коли усі вийшли з автомобіля.

- Ага, ще б знати, що ми шукаємо, - відповіла Юля, роззирнувшись навколо, - агов, Мохіто! Ти куди! Давайте за ним, мерщій!

Всі швидко рушили у бік руїн. Моторошні залишки дому, які з часом уже заросли верболозами, зустріли шукачів пригод загадковою тишею і напівтемрявою. Юнак дав дівчатам ліхтарики і вони почали оглядати внутрішні приміщення.

          Тим часом Мохіто прямував старими сходами туди, де зникла киця. Його серце шалено калатало, бо він відчував, що там хтось є.

- Маркізо! – кіт вискочив на останню сходинку, - Боніфацій? Що ти тут робиш?

- Ох, Мохіто, нарешті ти прийшов, я уже стомився чекати? – Зрадів тхір, - я тут, щоб переказати тобі цінну інформацію від старого ворона.

- Кажи!

- Він передав через Мирона, щоб ти шукав таємний прохід під сходами, - швидко торохтів Боня, - чого закляк, побігли.

- Зачекай, я прийшов не один, а з людьми, своїми друзями. Так що стань непомітним.

- Та не проблема, я ж майстер маскування.

Звірі спустились сходами. Тхір прошмигнув за найближче каміння, що скрізь було розкидано по колишній вітальні, а кіт пішов до своєї команди. Вони були зовсім поруч.

- Мохіто, ось ти де? Підкажи, друже, що нам шукати? – промовила Юля.

- Няв, Графе, ходи зі мною, треба твоя допомога!

- А якже всі? – здивувався пес.

- Думаю, що вони підуть за нами, - відповів кіт і мав рацію.

- Юлечко, поглянь, наші тварини кудись ідуть, нумо за ними, - вигукнула Аліна.

Кіт і пес попрямували до сходів на другий поверх, але не піднялись вгору, а почали щось рознюхувати за ними. Мохіто повідав товаришу, що вони мають знайти таємний прохід. Граф пробував рити, шкрябав стіну, але нічого не виходило. За цією чудасією здивовано спостерігали молоді люди.

- Дивись, тут щілина і я ніби відчуваю протяг, - покликав кота Граф

- Справді, мені здається там щось є, - почав принюхуватись кіт.

- Не щось, а я, - промовив хтось тихо і пчихнув.

- Ти хто? – перелякано запитав Мохіто.

- Боніфацій, а кого ти тут хотів побачити? Я до речі можу пробратись в найпотаємніші місця? – відповів тхір і знову пчихнув, - тут справді є прохід, але його давно заложили. Та перешкода тримається на «чесному слові», якщо трохи постаратись вона швидко розвалиться.

- Боня, заховайся десь, - сказав Мохіто, потім підійшов до людей і запитально на них подивився, сподіваючись, що вони придумають, як вирішити це завдання.

На щастя Марк дуже завбачливий юнак. В його рюкзаку знайшовся інструмент, який би міг зламати цю стіну. «Ти диви, а цей хлопчина не такий уже поганий» - змінив гнів на милість Мохіто. Друг Юлі уже не здавався таким підозрілим. Кількома ударами хлопець зруйнував частину перегородки, що закривала прохід. Цього було достатньо, щоб Мохіто туди пробрався.