11. Пошуки тривають

Кіт і тхір мовчали, кожен думав про своє. Нарешті Боніфацій порушив тишу:

- Давай думати логічно, якщо вона сюди не повернулась, то, можливо, Маркіза залишилась в маєтку?

- Я не знаю, ми там шукали, але було дуже темно. Мені сьогодні Юля обіцяла допомогти в пошуках, тому я побіжу в свій двір, а ти чекай тут – може вона повернеться.

Мохіто поплентався до зупинки автобуса, бо до дому було не близько, та й відпочити треба. Нічні пригоди давали про себе знати.

            Пасажирів у транспорті майже не було, а ті, що їхали, не звертали уваги на дивного кота, який дрімав під заднім сидінням. Нарешті кінцева зупинка, де і мав вийти звір. Мохіто швидко вистрибнув з автобуса й побіг у двір. Кіт залетів на подвір’я, ніби з ним гнались вовки, але там нікого не було. Він покрутився біля Юліної квартири, зазирнув на лавку у сквері, кілька разів оббіг усе, що міг. Намарно, тиша і спокій панували навколо.

Аж раптом з під’їзду висипалось усе сімейство Доберманів.

- Дядько, Мохіто! Дядько, Мохіто! – як завжди, обліпили кота малюки.

- Привіт, малі, - привітався сірий і спробував вирватись з міцних обіймів цуценят.

- Гав, два, три! – Гаркнув Граф, - ану, бігом до мами.

 Малі чкурнули подалі від грізного татка.

- Друже, ти часом не бачив Юлю? – схвильовано запитав кіт.

- Так, зранку, вона розмовляла з Аліною про тебе. Нічого не хочеш мені розповісти? – пес серйозно поглянув на товариша.

- Що тут розказувати – Маркіза зникла в старому маєтку.

- Зрозуміло, та ти не хвилюйся, дівчата домовились, що ми усі разом поїдемо на розвалини, коли Юля повернеться з занять. Ми знайдемо руду. А зараз піди поїж бо, як кажуть: «Не вечерявши легше, а повечерявши краще».

Мохіто пішов у котячу їдальні, розмірковуючи про те, чому так сталось.

            А тим часом Боніфацій намагався придумати чим допомогти новим знайомим, та нічого не йшло йому на думку. Тхір невтомно прочісував територію, щоб нічого не пропустити, аж раптом його накрила тінь і поряд приземлився великий ворон.

- Стій, щур, на місці!

- Стою, не рухаюсь і я не щур, а тхір, - перелякано промовив Боня.

- Де господиня? Я маю перевірити чи все з нею в порядку – наказ Маргарина! – Грізно прокаркав Мирон.

- Вона зникла в старому маєтку сьогодні вночі, а Мохіто її шукає, а я чекаю тут, - вже більш впевнено відповів пухнастий.

- Стоп! А ти взагалі тут звідки взявся? Ми тільки вчора полетіли – тебе тут не було, - розгубився ворон.

- Дозвольте відрекомендуватись – Боня, тхір Боня. Я, власне, тепер тут живу з дозволу прекрасної Маркізи, - зовсім осмілів тхір.

- З цим потім розберемось, а зараз необхідно знайти руду, бо генералу був поганий знак в чорний місяць і він за неї хвилюється. Ти знаєш де котяра?

- Побіг по підмогу, а потім продовжить пошуки в розвалинах, - відповів ворону Боніфацій.

- Так, слухай мою команду: біжи чимдуж до старого маєтку, знайди Мохіто і перекажи, щоб він шукав таємний прохід до підземелля. Він має бути десь під сходами.

З цими словами Мирон шумно злетів  і за мить став чорною цяткою в небі. Боня провів його поглядом і розгубився, бо дороги до розвалин він не знав. Трохи подумавши він вирішив порадитись з Семеном, все-таки вуж уже старий і має щось знати. Йому пощастило, бо плазун знову ніжився на камінні під полуденним сонцем.

- Семене! Як добре, що я тебе знайшов, ти знаєш, як добратись до руїн старого  дому? – Наскочив на сонного вужа Боніфацій.

- Сссхаменись хвостатий, бо я тобі зараз покажу дорогу, куди ти маєш піти, - невдоволено прошипів старий.

- Семене! Маркіза втрапила в халепу! – Продовжував стрибати біля вужа тхір.

- Заспокойся і розповідай, що сталось? – Вже приязніше промовив плазун.

- Маркіза пропала в тому триклятому домі, її всі шукають, так ти мені допоможеш чи ні? – нетерпляче наполягав на своєму Боня.

- Стрибай за мною - вкажу напрямок, а далі сам, бо уже старий я такими пригодами бавитись.

Тхір радісно помчав за вужем, той хоч і не молодий, та ще виявився досить спритним. Через деякий час вони добрались до кінця чагарників, Семен показав куди треба іти, а сам повільно поповз у свій сховок.