6. Ще одна дивна історія

Як би Маркіза не мріяла про спокій він їй лише снився. Тхір виник перед нею ніби з-під землі.

- Мила пані, чи можу я вам задати декілька запитань?

 -Боніфацій, невже ти не можеш з цим зачекати? – невдоволено відмахнулась киця.

- Називайте мене просто Боня, тхір Боня, і так, я просто вмираю від нетерпіння, - в очах тваринки загорілись цікаві вогники, - цей нестерпний, нахабний плазун мене заінтригував.

- Ти про кого? – не зрозуміла Маркіза.

- Я в кущах зустрів вужа, вирішив з ним потеревенити про те і про се, але він втік і на останок відправив мене до вас.

- Ха-ха, ти зустрів Семена? – розвеселилась киця, - дивно, що він взагалі тобі хоч щось сказав. Цей плазун давно ні з ким не спілкується, хіба що з Маргарином, але і то дуже рідко. Він дуже старий і був таким уже тоді, коли навчав мене.

- Навчав вас? – здивуванню тхора не було меж, - як це можливо? Чому міг вуж навчити кішку? І чому він вільно живе поряд з величезною зграєю ворон? Я он скільки часу мусив переховуватись, бо чорне військо то сила.

- Ох, Боня, це пояснити дуже не просто, але я спробую. Та ти маєш мені пообіцяти зберегти мою таємницю.

Маркіза вирішила дозволити Боніфацію зовсім трошки зазирнути в її дивний світ. Хоча раніше вона нікому цього не розповідала.

- Я чекаю, моя пані, моєму терпінню уже кінець, - пританцьовуючи на місці підганяв кицю тхір.

- Розумієш, коли я була ще малим кошеням, мене на виховання взяв ворон Маргарин.

- Що? Хто? Як? – запитання сипались з тваринки, як горошини.

- Не знаю чому так, але я пам’ятаю, той день, коли моя мама-киця сказала, що я уже велика і маю іти з Мяургарином, бо така моя доля, - відповіла Маркіза і тхору на мить здалося, що він побачив сум у її очах.

- Ви мене геть заплутали, я розумію, що уже нічого не розумію.

- Терпіння, Боніфацій, ти ж хочеш отримати відповіді на свої запитання? От слухай і не перебивай.

І тхір слухав уважно, бо те, що він почув позбавило його здатності розмовляти. Виявляється, Маркізу виховував старий ворон. Вона жила з ним, як маленька принцеса. Коли кішечка трохи підросла її познайомили з вужем Семеном, який навчав малу усім премудростям полювання. А потім, коли вона довела, що здатна сама про себе подбати, Маркізу привели на цю закинуту автобазу і оголосили її господинею.

Семен вирішив залишитись з нею, бо за час навчання звик до малої та й під пильною охороною чорних вартових міг спокійно зустріти свою старість.

Хоча про секрети старого ворона вона сама знала дуже мало і про його колишні справи з вужем теж нічого не могла розповісти, але і цих оповідок було достатньо, щоб шокувати бідолашного тхора.

- Щоб мені більше не зловити жодної миші, - ошелешено сів Боня, - я навіть не уявляв, що таке може бути.

- Поживеш поряд з нами ще й не таке побачиш, - загадково промовила киця, - ти ще Мохіто не знаєш.

- Мо що? Чи хто? – здивовано перепитав тхір.

- Мохіто не хто і не що! Мохіто – це я! – обурено прошипів котяра, який саме в цей час прийшов за своєю Маркізою.