5. Давня казка

Сьогодні Юля збиралась зі своїми друзями іти дивитись на затемнення місяця. Кажуть таке диво можна побачити раз на сто років. Вони давно уже це планували і тому готувались до події заздалегідь. У дівчини з’явились нові друзі, з якими вона познайомилась в інституті. Хоча студентське життя було дуже насиченим, та провести час у веселій компанії було дуже цікаво.

Юлька вийшла на вулицю і одразу побачила свого улюбленця Мохіто, який відпочивав на лавці.

- Мохітику, привіт, - сказала дівчина присідаючи біля кота.

- Мррр, мррр, - відповів їй муркотун підставляючи голову, щоб його погладили.

- Які плани на сьогоднішню ніч? Ти ж певне знаєш, що буде місячне затемнення. Я чула, що під час такого сто років тому згорів панський будинок. Уявляєш? – емоційно розповідала Юля, в такі моменти вона ставала тією маленькою дівчинкою, яка колись давно знайшла і врятувала котика.

У місті всі знають моторошну легенду про старі руїни, але це ще більше приваблює молодь до цього місця. Тому дружна компанія вирішила спостерігати за затемненням з галявини біля зловісного дому, навіть десь роздобули телескоп.

            Дівчина ще трохи побавилась з котом і побігла у своїх справах.

«Це виходить сьогодні в маєтку буде купа народу?» - невдоволено примружив свої лаймові очі Мохіто. Але відміняти зустріч з Маркізою він не збирався, заспокоїв себе тим, що він краще за інших знає усі закутки і вони зможуть заховатись десь посеред розвалин.

Поки кіт будував плани на ніч в дворі з’явилась сімейка доберманів. Малюки вовтузились у траві під наглядом своєї мами, а Граф підійшов до кота.

- Здоров був, друже, - привітався пес.

-І тобі добрий день, - ліниво потягнувся Мохіто.

- Чув ти запросив Маркізу на нічну прогулянку в чорний місяць, - запитав Граф.

- От, Гордій, не вміє тримати дзьоба на замку, хай тільки прилетить до моєї тарілки, я йому влаштую прочуханку, - пробуркотів у відповідь котяра.

- Будь обережним, я чув, як Аліна застерігала Юльку від походу вночі до панського маєтку. Казала, що там відбуваються різні дивні речі.

- І ти туди ж. Нічого там не має, я обнишпорив усі руїни і нічого дивного не знайшов, - відмахнувся від приятеля Мохіто.

- Роби як знаєш, а мені вже час іти.

«І чого вони всі причепились зі своїми казочками?» - міркував кіт прямуючи в «котячу їдальню». Треба було підкріпитись – пригоди на голодний шлунок не приносять такого задоволення.