4. Дім на заздрість усім

- Я не зрозумів, ви дозволяєте мені оселитись поряд з вами? – не відставав секретний сусід, - Так би мовити вийти з тіні? Перейти на легальне положення?

- Святі метелики! Та роби як знаєш! Це якийсь жах – мою базу перетворили на казна що! – обуренню Маркізи не було меж.

- Дякую, сусідко, ти не пожалкуєш!

- Дуже сподіваюсь на це. Але ти повинен запам’ятати правила, яких мають дотримуватись усі мешканці мого дому, - вирішила поставити одразу усі крапки над «і» господиня.

- Я сама уважність, о неперевершена!

- Саме основне – пам’ятати, що ти тут лише гість, а тому постарайся менше мені потрапляти на очі і не перетвори базу на притулок для своїх одноплемінників. Бо я не переживу ще натовпу тхорів – досить з мене воронячого війська.

- Ну що ви, пані, ми тхорі одинаки і лише іноді збираємось разом, дуже рідко. Не хвилюйтесь я вам ще в пригоді стану.

      Якби тоді кицька знала, що допомога Боніфація їй знадобиться дуже скоро, але всьому свій час.

      Маркіза і тхір розійшлись у різні боки, кожен у своїх справах. Зрештою їй треба було причепуритись перед зустріччю сьогодні вночі.

      Боніфацій тим часом вирішив нарешті оглянути усі володіння кицьки, бо раніше він обмежувався лише закутком закинутого гаража, куди ніхто не потикався. Та й добратися іншим було б досить складно, бо здатність тхорів пробиратись в найвужчі щілини була вражаючою. Відчуття свободи наповнювало тваринку, він навіть розпушив свій чудовий хвіст, що був предметом його гордості.

      Першим ділом обійшов всю базу, зазираючи в найпотаємніші місця, потім примітив кілька точок, куди вночі прийде на полювання. Тхір насолоджувався простором і радів, що йому більше не треба переховуватись, бо має дозвіл рудої господині і ворони йому тепер не страшні. «Розкішно. Чудово. Яка велика територія. Тут є де розвернутись» - задоволено думав Боніфацій.

      Оглянувши майже всю базу звірятко попрямувало в зарослі чагарників, щоб пересвідчитись, що там не має нікого чужого, бо якась невідома сила просто тягла його туди. Великим сюрпризом став вуж, що грівся на каменюці під променями осіннього сонечка. Боня обережно підібрався до рептилії, полювати він на вужа не збирався, бо в будівлях його нового дому було достатньо мишей, але поставити кілька питань не завадило б.

- Здоров’я бажаю! – голосно гаркнув тхір несподіваній знахідці.

- Хто мене наваживсссся россбудити? – не відкриваючи очей невдоволено запитав жовтоголовий.

- Дякуй, що я тебе не з’їв, і розповідай, чому вуж живе поряд з кицькою і цілим вороновим військом? – зухвало наполягав Боніфацій.

На таке нахабство плазун відкрив одне око і оглянувши порушника тиші спокійно поповз у кущі.

- Агов, я в тебе питаю, не смій від мене тікати! – почав заводитись Боня.

- Запитай в рудої – вона знає, - прошипів вуж і зник в чагарнику.

      «Може треба було його з’їсти, чи хоча б вкусити?» - задавав собі такі запитання тхір, поки шукав кішку.

      Бажане він знайшов дуже скоро. Маркіза дрімала в тіньочку, набираючись сил перед нічними пригодами.