2. Старі знайомі.

- Так, Гордію, заспокойся і розповідай, що тебе сюди привело, - Маркізі натерпілось почути повідомлення, яке їй передав Мохіто.

- Гуль-гуль-гууль-гууль, дихай, Гордію, спокійно, спокійно, - сам себе почав заспокоювати збентежений птах.

- Ну? Тобі вже краще? – у киці терпець уже уривався.

- Таки так, дорога пані, - голуб церемонно вклонився, прочистив горло і розпочав урочисто свою промову.

- О, вогнеподібна Маркізо, маю честь запросити вас на свято затемнення місяця, яке відбудеться завтра вночі на руїнах старого замку. Приходьте за годину до опівночі.

З цими словами Гордій змахнув крилами і майже миттєво злетів високо в небо.

Киця провела поглядом птаха, який став темною цяткою на небесній блакиті, і вирішила десь заховатись, щоб трохи чи то подумати, чи то помріяти, але на самоті.

- Ну як, передав? - ліниво запитав у Гордія великий сірий кіт.

- Передав-передав, але більше, Мохіто, мене про таке не проси, - схвильовано промовив голуб, - я ледь пробився крізь охорону цих дзьобоворотів. Ти не уявляєш, що я пережив, а їхній головний на мене такого страху нагнав, якби не Маркіза не знаю, щоб він мені зробив.

- Не тррреба перебільшувати. Мирон нормальний пернатий. Він мені на початку літа трохи допоміг, - котяра потягнувся і продовжив, - то що? Вона прийде?

- Думаю так, - ствердно відповів птах, - я був дуже таємничим і урочистим – все, як ти мене учив.

- Що ж тоді треба іти готуватись до зустрічі.

Мохіто поважно рушив через усе подвір’я затишного дворика, де він був якщо не господарем то почесним громадянином точно. Навколо усе дихало спокоєм, що так не схоже на велике місто, але тут була особлива атмосфера. Напевно через те, що люди тут жили привітні і усі разом турбувались про свій двір та один одного.

Особливої чарівності оточенню надавала осінь, але не така, коли вітер розганяє уже опале листя по вулицям і небо щохвилини хоче заплакати дрібним дощем ніби сумуючи за минувшим теплом, а така, коли дерева лише готуються змінити свій колір і ще по-літньому тепле сонечко бавить лагідними промінчиками.

- Грраф, граф, граф, два, три. На місці граф, два.

- Графе, друже, ти знов своїх малих муштруєш? Вони ж тільки на лапи зіпнулись, відчепись від-  дітлахів! – Мохіто весело підбіг до свого побратима-добермана.

Для малих це було, як сигнал для пустощів:

- Дядько Мохіто, дядько Мохіто, - скавчали цуценята. Вони накинулись зі своїми собачими поцілунками на кота, не стримуючи свою радість від зустрічі.

- Вов, вов, добермонстри, спокійно, - нещасний вирвався з міцних обіймів і вискочив на бильце лави, що стояла у скверику.

- Ух які непосидючі. А де Ангела? – поцікавився кіт про те, куди поділась мама цих трьох шибеників.

Ще на початку літа Аліна і її чоловік Сергій – друзі Графа, з якими він живе в одному домі, привезли красуню Ангелу. З того часу пара доберманів стала нерозлучною, а наприкінці літа у них з’явились троє кумедних, але дуже милих малюків.

- Привіт, Мохіто, я вважаю, що цуценят треба привчати до дисципліни з перших днів, ми ж добермани, а не пуделі якісь. А Ангелу повезли до ветеринара на огляд. Скоріше б повернулися, бо діти знову зголодніли, - турботливий татко виглядав напрочуд зворушливо – настільки, що у кота навіть не виникло бажання над ним пожартувати, як зазвичай буває.

- Що ж бажаю успіхів у вихованні нащадків, - на прощання муркнув котяра і перестрибнув на гілку дерева, щоб не потрапити знов у полон до малих лизунів, які вовтузились у траві і дисциплінуватись зовсім не хотіли.

Сонце уже похилилось за високоповерхові будинки і Мохіто попрямував до місця майбутньої зустрічі, щоб роздивитись, як воно виглядає у світлі місяця. Дорогу він добре знав, бо уже бував у тій частині міста. Вперше, котик здійснив подорож до річки ще на початку літа, коли допомагав маленькому спаніельчику Джері, що загубився у великому місці, знайти свою подружку Наталочку. Доречі, уже майже дорослий пес нещодавно провідував свого сірого друга після того, як провів дівчинку у перший клас. Джері поділився з старшим другом своїми переживаннями: «Я не уявляю, як Наталочка буде без мене в тій школі. А раптом її хтось образить? Чи засмутить?». Мохіто був гордий своїм вихованцем, бо вважав, що саме він научив малого сміливості і благородству.

Протягом літа кіт часто відправлявся оглянути околиці міста. Після тієї подорожі він полюбив мандрівки і великі відстані його зовсім не лякали. Так само, як і транспорт, на якому Мохіто сміливо переміщався у різні місця. Тепер досить часто пасажири автобусів, тролейбусів, і трамваїв звертали увагу на великого кора, що спокійно сидів у транспорті і виходив на зупинках, ніби точно знав, куди йому треба.

В одну з таких вилазок дослідник знайшов занедбані розвалини старого маєтку, де було завжди дуже тихо і трохи моторошно, лише вартові з чорної армії несли свою службу, охороняючи залишки будівлі. Чому ворони це робили нікому не було відомо і ніхто не хотів йому це пояснити, та скоро Мохіто перестав перейматись цим питанням, бо досліджувати руїни було значно цікавіше.

Отже, цього разу наш мандрівник відправився звичайним маршрутом: спочатку на автобусну зупинку, автобус з якої прямував за місто, потім вздовж дороги і, нарешті, треба було звернути у верболози, за якими тихо вмирав старий маєток. Але сьогодні кіт вирішив прогулятись до річки. У сухому очереті щось загадково шурхотіло: чи то від вітру, чи може там хтось причаївся і лише чекає на момент, щоб накинутись на кота. Мохіто зібрався, нашорошив вуха, там справді хтось був. Інстинкт мисливця підказав, що треба обережно підкрастись і напасти першим. Раптом з-за очерету вискочила жаба – Мохіто від несподіванки стрибнув і притис свою жертву до землі.