1. Секрет

«І чого це моя дівчинка така задоволена?» - думав ворон Маргарин, спостерігаючи з гілки величезної тополі за розкішною рудою кицькою Маркізою.

Дивні думки для ворона, погодьтесь. Та саме ця вогнеподібна красуня була схожа, як дві краплі води на ту першу, єдину. Його бойову подругу, яка колись давно була свідком і учасницею пригод молодого ворона, що мріяв про славу.

Чи довго живуть ворони? Так, аж занадто. Він був вороном-охоронцем для багатьох поколінь її нащадків лише здалеку опікуючись їхньою безпекою. Аж поки не цей світ не з’явилась маленька кішечка, яку він полюбив усім своїм старечим серцем, адже вона була схожа не лише ззовні, а й характером на свою, хто знає, скільки прабабцю Вогнену.

Ось уже декілька місяців, як ворон оселився на старій автомобільній базі, котра вважалась територією Маркізи.

Кішку, звичайно, трохи бентежило сусідство з такою поважною особою, бо постійні аудієнції та присутність чи не всього воронового війська, не робили його спокійним чи приємним.

Але це ж її дорогий Мяургарин, якого вона знає від свого народження. Він завжди був надійним другом і охоронцем. Мало хто міг собі уявити, що за цим похмурим виглядом ховається добрий птах з гарним почуттям гумору.

- Маркізо, красуня моя, підійди сюди, - каркнув ворон перелітаючи з гілки тополі на заіржавілий трактор.

- Привіт, Маргаринчику, як твоє здоров’я? – поряд безшумно спустилась руда кішка.

- Як давньої машини – на вигляд ще нічого, а їхати уже не може. Старий я уже, напевно час шукати собі заміну. – Дивлячись кудись крізь неї задумливо сказав ворон.

- Не смій навіть думати про таке, тебе он, як уся чорна армія слухається. Ніхто навіть пером криво не поведе в твою сторону, – фиркнула хитрунка, знала як підбадьорити старого. Та цього разу на нього її лестощі не діяли. Маргарин замовк і ніби перенісся подумки кудись далеко-далеко.

Ворон не відводячи від кицьки очей проскрипів неприємним голосом.

- Це тому, що я знаю секрет… Мені відомо багато таємниць про всіх і, навіть, про тебе.

У Маркізи від цього моторошного голосу шерсть стала дибки. Та уже за мить старий кліпнув і продовжив своїм звичайним голосом буркотливо розпитувати кицю:

- Краще скажи мені, де ти постійно вештаєшся і з ким? Хоча можеш не відповідати, я і так знаю, що з тим сірим лобурякою. Ох, навчить він тебе поганому, чує моє серце, – продовжив бурчати Маргарин та не дочекавшись на відповідь – задрімав.

«Мур, і звідки він завжди усе про мене знає? – задумалась Маркіза, гріючись на сонечку. «Дарма він так думає про Мохітика, хоча, звичайно котяра буває нестерпним, зате який мисливець, а красень, а…» - замріяне муркотіння рудої перервали якісь незрозумілі звуки.

- Як ви смієте!? Я посланець! Прибиріть від мене свої лапи! Дзьоби геть!-

- Каррр! Каррр! Заборонена територія! Чужим не можна!

Саме таку картину вже за секунду могла спостерігати кицька зі свого сховку. Що ж там таке відбувається? На це шоу «пернатих акробатів» було смішно дивитись: переляканий голуб Гордій намагався вислизнути від не дуже дружніх обіймів двох молодих воронів, які охороняли повітряний простір над старою автобазою.

Нарешті Гордій зробив обманний маневр через який вартові майже стукнулись лобами і стрімко опустився поряд з маркізою.

- Шшшша, ти здурів?! – прошипіла перелякано кішка.

- Дуже вибачаюсь, пані,

 Маю я для вас вітання! – скоромовкою прогулькотів Гордій. Цей голуб в моменти особливого хвилювання починав римувати слова і цілі речення.

Руда ще не встигла оговтатись від феєричної появи несподіваного гостя, як над їхніми головами нависла величезна тінь і уже за секунду між Маркізою і Гордієм приземлився перший радник в «права рука» Маргарина – ворон Мирон.

- Карр, прошу пояснити причину вторгнення? – строго промовив ворон.

- Гуль-гуляю я тут, - з переляку бовкнув голуб.

- Мирон, припини лякати Гордія, - вступилась Маркіза.

- Я просто виконую свою роботу, а цей голуб – порушник, - наполягав на своєму радник.

- Хто порушник? Я порушник?

  Я лише месидж доставити мушу.

  Я до Мохіто маю відношення,

  Мушу Маркізі віддати запрошення, - знову зримував Гордій собі виправдання.

- Ось бачиш, Мироне, це до мене – «поштовий голуб», можна сказати.

- Точніше Твіттер. А зараз, синя пташко, цвірінькай своє повідомлення і видаляйся з моєї території, - похмуро прокаркав охоронець.

- Ого, так ти ще й жартувати вмієш? – «ущипнула» киця войовничого птаха, - я тобі порадила трохи розслабитись, бо це мій дім, а ви тут лише гості, а тепер залиш нас будь ласка, бо це секретний чат. Па-па.

Ворон невдоволено злетів, залишаючи цих двох в полі зору.