Обличчя у тіні

Темрява поглинула її з головою, але була не порожнеча, а — жива. Кожен крок луною відбивався в порожніх стінах. Попереду з’явився тьмяний вогник — і голос. Той самий, що розмовляв із нею в дзеркальному залі, тепер звучав ближче, майже лагідно:

— Ти зробила вибір. Тепер готова побачити те, що ховала навіть твоя родина.

Вогонь розгорівся. У кам’яному колі стояли архівні шафи й столи, завалені записами. На одній з дощок — фотографія її дідуся… поруч із незнайомцем у капелюсі.

Олівія завмерла.

Це був той самий чоловік, що дав їй монету. Вона вдивилась у підпис:

“Професор Едгар Лоґан, куратор внутрішнього кола Ордена, 2004 рік.”

— Але… — прошепотіла вона. — Він сказав, що вийшов з Ордена…

— Він збрехав, — пролунало поруч.

Із тіні вийшла постать. Літня жінка в сірому плащі, сиве волосся заплетене, очі — холодні, майже скляні.

— Я — Анжеліка Різ, очільниця зовнішнього кола. І я та, хто допоміг твоєму дідові зникнути. Бо він відкрив істину — але не витримав її.

Олівія хотіла щось сказати, але не могла. Голос пересох у горлі.

Анжеліка продовжила:

— Лоґан — не союзник. Він виводить тебе на шлях, який служить Ордену. Його завдання — виявити спадкоємців і змусити їх добровільно пройти шлях. Щоб потім використати.

— Використати… для чого?

Жінка підійшла ближче й вклала в руки Олівії старий, важкий ключ.

— Усе поясниться у внутрішньому храмі. Але туди може увійти лише справжній нащадок Аріадни.

Олівія знову глянула на фото. Її дідусь і Лоґан усміхались. Але тепер усмішка Лоґана здавалася… хижою.

Вона вірила йому. А тепер — ні.