Дзеркало з минулого

Від підземного залу вів новий хід — вузький, звивистий, облитий м’яким фіолетовим світлом. Стеля майже торкалась голови, а повітря стало холоднішим. Було тихо… надто тихо.

Коли Олівія ступила у круглу кімнату без вікон, двері з гуркотом зачинилися за нею. Перед нею висіло дзеркало — старе, в позолоті, затуманене, з павутиною тріщин. На рамі було вигравірувано:

“Поглянь і побачиш те, що приховане.”

Вона наблизилась… і її серце мало не зупинилося.

У дзеркалі — не вона. Там стояла дівчина в старовинній сукні початку XX століття. Її очі блищали сльозами, а в руці — той самий лист, що Олівія знайшла в дідовій шухляді. Її губи ворушилися, але звуку не було.

  раптом — голос, глибокий, як підземелля:

— Це вона. Аріадна. Вона першою дізналася про Орден. Вона — твоя прабабуся. Її вбили, бо вона відмовилась мовчати
Олівія відчула, як тремтить усе її тіло.

— Чому я її бачу?

— Бо ти — остання з її крові, і вона залишила тобі вибір.

На підлозі засяяли два символи: світла куля — і темний обрій.

“Довірся світлу — і залишиш правду. Повернешся до спокійного життя, забувши все.”

“Довірся тіням — і побачиш усе. Але за кожну істину доведеться заплатити.”

Олівія опустила очі. Її серце билося у скронях. Вона подумала про дідуся, про Аріадну, про всіх, кого змусили мовчати.

 зробила крок… у темряву.

Кімната затремтіла, дзеркало тріснуло. Голос прошепотів востаннє:

— Істина несе біль. Але з болю народжується сила.Від підземного залу вів новий хід — вузький, звивистий, облитий м’яким фіолетовим світлом. Стеля майже торкалась голови, а повітря стало холоднішим. Було тихо… надто тихо.