Перше випробування

Олівія стояла перед закинутою аудиторією №12 — старе крило факультету, давно зачинене «на реставрацію». Але монета, яку залишив незнайомець, ідеально вписувалася в отвір у бронзовій панелі біля дверей. З металевим скрипом двері піддались.

Всередині — темрява й пил. Повітря було важким, ніби застиглим у часі. Вона ступила вперед, і двері за нею зачинились самі. У той самий момент запалали факели вздовж стін.

Попереду був круглий зал, схожий на підземну капелу. У центрі — п’єдестал із трьома символами: око, троянда й пісочний годинник. Біля кожного — кам’яна панель із написом.

1. “Що бачить, але не має очей?”

2. “Коли троянда цвіте в темряві — що вона приховує?”

3. “Коли час спить, що прокидається?”

Вона зрозуміла: це не просто загадки. Це перевірка. Випробування для тих, хто хоче пройти далі.

Олівія підійшла до першої панелі. Вона згадала слова незнайомця — «воля без очей». І шепнула:

— Дзеркало.

Камінь затремтів і засвітився м’яким світлом. Вірно.

Вона підійшла до другої. У пам’яті спливла фотографія дідуся — ірис на грудях, темрява у погляді.

— Таємницю, — прошепотіла вона.

Другий символ засвітився. Зал запульсував теплом.

Остання загадка. Пісочний годинник. Її дідусь, листи, відлік часу. Вона закрила очі.

— Спадщина, — прошепотіла.

Усе затихло. А потім — відкрилось нове кам’яне коло в підлозі. Із нього піднявся механізм, на якому лежала… ще одна записка.

“Ти готова. Але пам’ятай: наступне — не перевірка розуму. Це буде перевірка серця.” нижче, дрібними літерами:

“Хто довіриться світлу — згорить. Хто довіриться тіням — побачить.”

Олівія не знала, що це означає. Але вона знала одне: назад шляху більше немає.