Той, хто знає

На другий день після записки Олівія не знаходила собі місця. Вона прогулювалася вздовж площі Ринок, намагаючись не озиратися кожні п’ять секунд. Але відчуття, що за нею стежать, не полишало.

Коли вона повернула до книгарні навпроти університету, її окликнув низький, хриплуватий голос:

— Пані Крамер? Ваш дідусь був відчайдушно хоробрим. Сподіваюсь, ви така ж.

Олівія різко обернулась. Перед нею стояв високий чоловік у темному пальто й капелюсі. Сиві скроні, сірі очі, зморшки — але обличчя виразне. У лівому вусі — срібна сережка у формі пера. Він простягнув їй щось — маленьку, стару монету з отвором посередині.

— Що це? — спитала вона, не беручи з рук.

— Це — ключ. Від дверей, які відкриваються лише для тих, хто не боїться правди.

— Ви з Ордена?

— Колись, — відповів він. — Тепер я просто той, хто залишився живим.

Він схилився ближче.

— У тебе є три дні. Те, що ти знайшла, — це не просто таємниця. Це ядро того, що тримає темряву від нашого світу. І якщо ти не завершиш те, що почав дідусь… вони це зроблять.

— Хто «вони»?

— Справжній Орден. Не ті, що носять значки, а ті, хто… виконує волю без очей.

Він поклав монету їй у долоню й зник у натовпі так само швидко, як з’явився.

Олівія залишилась на місці, дивлячись на монету. Вона холодила шкіру.

І раптом вона зрозуміла: цей світ більший, ніж вона думала. І дідусь залишив їй не просто спадок — він залишив місце у війні, яка точиться в тіні вже сотні років.