Західне світло

наступного  вечора Олівія стояла у внутрішньому дворику університету, тримаючи в руках ту саму фотографію. Сонце повільно спускалося за обрій, і його промені ковзали по стіні старого корпусу, де була мозаїка з квіткою. Вдень вона виглядала звичайною, але тепер…

…тепер щось змінилось.

На одному з фрагментів плитки світло раптом заломилось під дивним кутом, відкриваючи тонку вертикальну лінію, ніби шов. Серце Олівії стислося. Вона підійшла ближче, доторкнулась пальцями — шорстке каміння, але ледь відчутна западина внизу…Вона натиснула.

Нічого.

Натиснула ще раз — сильніше.

Камінь посунувся з клацанням, і зсередини повіяло холодом. Частина стіни відкрилась, утворивши вузький прохід у темряву. Усередині не було ні світла, ні звуку. Лише тиша, яка здавалася надто глибокою для зовнішнього світу. Олівія дістала ліхтарик із рюкзака.

Прохід вів униз, під землю, вузькими сходами. Стіни були обшарпані, місцями з темними плямами, які виглядали… як запечена кров. Вона зупинилась і вдихнула глибше.

«Ти ж сама цього хотіла, — прошепотіла вона. — Якщо дідусь був тут…»

Сходи вели до залу, де колись, мабуть, був архів або читальна зала — все заросло пліснявою й пилом. У центрі кімнати стояв масивний кам’яний постамент. На ньому — ще один лист, прикріплений старим іржавим ножем.

Він був свіжим.

“Ти наблизилась надто близько. Це ще не кінець. Не всім спадкоємцям судилося вижити. – A.”

У Олівії перехопило подих. Хтось стежив. Хтось знає, що вона знайшла лист.

 цей хтось… усе ще тут.